Юлія, або Запрошення до самовбивства - Павло Архипович Загребельний

за твої надзвичайно розумні пропозиції, та згодом непомітно все поверталося на круги своя, вирішене й узгоджене вчора виявлялося і невирішеним, і неузгодженим, колгоспна корова повинна була знов пережовувати вчорашній силос, український Рябко знов і знов ловити свій хвіст, і вже виявилося, що запевнення українського залізничного генерала щодо «рухомого складу» не варті понюшки тютюну (який, до речі, вже замінено американським вірджинським), бо вже є рішення якихось там спільноєвропейських структур про те, щоб українських вагонів через їхній троглодитський технічний рівень не пускати на європейські колії, отже, експрес Стамбул — Київ зможе народитися тільки завдяки тому, що турецька сторона забезпечить вагони, електровози і все інше, Україна ж може дати тільки те, що вона може дати: енергію. Шульга поцікавився: звідки в (гм… гм…) турецьких друзів така впевненість щодо енергетичних можливостей України? Турецькі друзі, які представляли дві зацікавлені фірми, звалися Самім Еміроглу і Некаті Алтан, перекладачем був «наш» азербайджанець Герай Мамедов, який після горбачовських катастроф переїхав до своїх родичів у Туреччині і тепер заробляв собі на хліб, вибудовуючи словесні мости між людьми Сходу й Заходу, всі троє були молоді (може, вдвічі молодші за Шульгу), звісно ж, вусаті (в Туреччині безвусі хіба що футболісти «Галатасарая»), страшенні чепуруни і модники мало не по–жіночому, що не заважало їм бути надзвичайно поінформованими, і саме цією поінформованістю Саміма й Некаті пояснювалося, як згодом зрозумів Шульга, і те, що його запросили для переговорів про центральноєвропейський експрес; і те, що саме він, а не залізничний генерал, попри всі сподівання, став головною дійовою особою на цих переговорах і головним суб’єктом уваги турецьких друзів; і те, що переговори про фантастичний експрес, в самому задумі якого було щось так само авантюрне, як у сумнозвісному експресі Берлін–Багдад на початку двадцятого століття, непомітно пересунулися в зовсім іншу площину, в площину енергетики, Самім і Некаті недвозначно дали зрозуміти Шульзі, що залізничний генерал їх, власне, зовсім не цікавить, як не цікавить їх і Україна як велика залізнична держава, хай і з найгустішою в світі мережею залізниць, їхні ж інтереси спрямовані на енергетичний потенціал України, яка поряд з Францією є на сьогодні унікальною європейською державою, що виробляє електроенергії майже вдвічі більше, ніж потребує. І коли досі українська електроенергія йшла в Польщу, Чехословаччину, Румунію, Угорщину, Болгарію, то чому б вона не могла так само йти й до Туреччини, звісно ж, за відповідну плату у відповідних цінах, про які вони могли б домовитися, не відкладаючи в довгий ящик, надто, що містер Шульга є президентом концерну «Інтерелектро» і може вирішувати всі проблеми самостійно і незалежно.

Ці вусаті чепуруни знали все, що треба знати, тому й носилися з Шульгою, як з писаною торбою: він не захотів поселитися ні в «Хілтоні», ні в «Шератоні» на Істікляль[22] — вони зробили йому розкішний трикімнатний люкс в п’ятизірковому готелі «Етап» неподалік від історичної Галатської вежі; він досить скептично поставився до вечері в англійському ресторані «Чотири пори року» (вечеря коштувала пів річної платні турецького робітника) і до відвідин так званого російського ресторану «Рижанс» на Істікляль–Каддесі, надто ж до обіду в найдорожчому стамбульському ресторані на верхньому поверсі Галатської вежі, де гості мали змогу виходити на галереї (або, як казали у нас в давнину, на гульбище) і милуватися неповторними видами Стамбула, а Шульга дивився вниз і бачив іржаві плями на кам’яному тілі цієї проклятої споруди, іржаві плями, що значили страхітливі залізні гаки, якими колись їжачилася ця споруда і на які нанизували нещасних приречених жорстокі візантійці, а тоді ще жорстокіші турки–османи, — мабуть, і нашого пісенного Байду зачепили за ребро гаком саме на цій Галатській вежі, але Шульзі вже не судилося побачити ті варварські іржаві гаки, передбачлива стамбульська адміністрація акуратно поспилювала їх, і тепер ця історична вежа стала вежею псевдоісторичною, як стає псевдоісторичним майже все довкола нас, і тому Шульга, виявляючи типово українську делікатність, натякнув, що не дуже поривається відвідати всі ті історичні пам’ятки Стамбула, які показують тут ідіотам, звезеним автобусами й літаками з Європи й Америки; що ж до вишуканих ресторанів, то він залюбки б відвідав прості турецькі харчевні. Його не стали мордувати туристською програмою для ідіотів, та все ж показали гробницю славетної українки Роксолани, що була улюбленою жоною наймогутнішого турецького султана Сулеймана Пишного і єдина за всю османську історію удостоїлася окремої гробниці, що розмірами й пишнотою перевершує навіть султанські, показали колишній караван–сарай Валіде на Довгому ринку Узун–чарші, збудований у сімнадцятому столітті ще одною українкою, султанською матір’ю Турхан–ханум, загадковою могутньою жінкою, що походила з якогось вельможного українського роду (ім’я Турхан означає «вельможа»), зачарувала своїм розкішним тілом розпусного султана Ібрагіма, а тоді намовила євнухів убити султана і стала правителькою при своєму малолітньому синові Мураті, сприяла по змозі нашому великому гетьману Богданові Хмельницькому. Від Роксолани лишилися гробниця і мечеть у стамбульській дільниці Хасекі, від Турхан–валіде ці вічні кам’яні аркади велетенського караван–сараю, в якому колись одночасно могли стояти тисячі коней або віслюків, а тепер знайшли притулок сотні ремісничих майстерень, крамничок, шинків. Роксолана стала легендою не тільки для українців, а й для всієї Європи; про Турхан–валіде в її рідній землі ніхто й не згадає, бо ту пам’ять потоптав копитами свого коня народжений нею жорстокий син. Щойно зіпнувся він на коня і змахнув шаблею, то й посунув з чорним своїм військом на степи його матері, палив городи й села, велів яничарам кидати під ноги його коневі ікони у здобутому штурмом неприступному Кам’янці, а його головна жона Кая–султанша, дика гаремниця черкеська, веліла напихати сіном засолені (щоб довезти цілими з України до Стамбула!) козацькі голови, насаджувати там їх на яничарські піки і проносити в урочистому поході перед падишахом. Страшна історія і страшні нагадування про неї. Після безконечно–заморочливих переговорів, де, як на стамбульському Капали–чарші, всі намагаються обдурити один одного, і після тяжких згадок з минувшини Шульга трохи відходив душею в нічних ресторанчиках–локантах в Чичек–пасажі, в забігайлівках дільниці Еміненю, за столиками закусочних на нижньому ярусі Галатського мосту. Шульга виріс на Дніпрі, з дитинства над усе любив рибу, останнім часом риба в Києві чомусь майже зникла, на Чорноморському узбережжі вже давно забули не тільки про кефаль і скумбрію, а навіть про примітивного бичка, а тут ти мовби потрапляв до морського царства, кожен ресторанчик найперше зустрічав тебе не бутафорською вітриною, не муляжами окороків, ковбас, риб і раків, а відкритими стелажами, на яких сріблясто вилискували щойно виловлені в морі тугі, ніби