Емілі з Місячного Серпа - Люсі Мод Монтгомері

кілька рожево-білих пуп’янків, що пагорби понад долиною вкрилися шовковистим зелом, ще й наче гаптованим чимось пурпуровим, що в садку розквітли нарциси, що віття беріз аж додолу хилиться від золотавих кульок, що Велителька Вітрів жене по небу отари білих хмаринок… Жодне з тих явищ не вабило її тепер, жодне не приносило втіхи. Не маючи достатнього життєвого досвіду, вона гадала, ніби вони вже ніколи не набудуть в її очах свого попереднього значення.

— Але ж я дала батькові слово, що буду мужньою, — прошепотіла вона, стискаючи кулачки, — і я дотримаю слова. І не викажу Мурреям, що я їх боюся… І не боятимусь їх.

Проте, як від пагорбів долинув протяглий свист пополуденного потягу, серце Емілі забилося часто. Вона з’єднала долоні й звела своє личко до неба.

— Прошу Тебе, поможи мені, Боже батька мого… не боже Елен Грін, — благала вона. — Поможи мені бути мужньою і не плакати в присутності Мурреїв.

Невдовзі по тому розлігся стукіт коліс, залунали голоси — гучні, владні. До кімнати Емілі вбігла засапана Елен із чорною суконкою на руках — суконкою, що радше скидалася на жалюгідну ганчірку з чорної вовни.

— Пані Габбард устигла хвилина в хвилину. Слава Богу! Нізащо не погодилась би показати тебе Мурреям без жалобного плаття. Тепер вони не зможуть сказати, що я не виконала свого обов’язку. Всі вже тут: і ті, з Місячного Серпа, і Олівер, і його дружина, і тітка Едді, і Воллес з дружиною, і тітка Єва, і тітка Рут. Тітка Рут — на прізвище Даттон, запам’ятай. Ну, тепер ти готова. Ходи…

— Чи можна мені надіти моє венеційське намисто? — спитала Емілі.

— Це нечувано! Жалобна сукня і венеційське намисто! Тобі не соромно? Чи ж нині час на такі дурниці?

— То не дурниці! — скрикнула Емілі. — Тато подарував мені це намисто на Різдво, і я хочу показати Мурреям, що теж маю щось!

— Не мели казна чого! Кажу тобі, спускайся вниз! І слідкуй за своїми манерами, бо твоє майбутнє залежить од враження, що справиш на «них».

Емілі твердим кроком ступала обіч Елен. У вітальні сиділи восьмеро людей. Вона відчула на собі критичний погляд восьми пар очей. Була дуже блідою і здавалася надто худорлявою у своїй чорній суконці. Під очима лежали фіолетові тіні, по великих, обведених темними колами очах було знати, що вона довго плакала. Почувала дикий страх, усвідомлювала це, однак не бажала виказати його Мурреям. Підвела голову, ладна мужньо витерпіти випробування, що чатувало на неї.

— Оце, — сказала Елен, поклавши руки на її плечі, — оце твій дядько Воллес.

Емілі здригнулася на її голос і простягнула руку. Вона не любитиме дядька Воллеса (одразу відчула це). Він мав похмуре, скривлене, бридке обличчя, з кущистими насупленими бровами й стисненими вустами, що виражали невблаганну рішучість і владність. Шкіра під очима набрякла «мішками», на ній лежали синяві тіні. На щоках були бакенбарди. Емілі вирішила без вагання, що бакенбарди їй не подобаються.

— Як ся маєш, Емілі? — спитав він холодно й не менш холодно поцілував її в щічку. Хвиля обурення затопила раптом серце дівчинки. Як він сміє цілувати її, він, котрий ненавидів її батька й зрікся її матері? Миттєвим, як блискавка, рухом вона вихопила з кишені хустку й витерла свою оганьблену щічку.

— Дуже добре… просто чудово! — пролунав неприємний голос.

Дядько Воллес виглядав, наче людина, що має сказати багато чого, але не може зібрати докупи своїх думок. Елен розпачливим рухом підштовхнула Емілі до наступної особи.

— Твоя тітка Єва, — сказала вона.

Тітка Єва сиділа, загорнувшись у шаль. Вона мала отерпле обличчя нібито хворої. Потиснула Емілі руку, не мовивши ані слова. Емілі вчинила так само.

— Твій дядько Олівер, — повідомила Елен.

Дядько Олівер Емілі сподобався. То був високий на зріст, огрядний, рожевощокий привабний чоловік. Майнула їй думка, що була б не така обурена, якби він її поцілував, попри те, що мав пишні білі вуса. Але дядько Олівер волів зробити висновок з уроку, даного дядькові Воллесу.

— Дам тобі гостинця за поцілунок, — шепнув він добродушно. Дядько Олівер жартував, намагаючись бути милим і пробудити в небоги симпатію до себе, та Емілі не відала про його наміри і негайно образилася.

— Я не продаю своїх поцілунків, — відрубала вона, здіймаючи голову так високо, як тільки спроможна Мурреївна.

Дядько Олівер захихотів, неймовірно потішений, — здавалось, він не чувся ображеним анітрохи. Але у ту ж мить Емілі зачула з глибини вітальні обурене сичання.

Наступною була тітка Едді. Була вона повна, рожевощока й привабна, подібно до свого чоловіка. Потиснула зимну ручку Емілі дуже сердечно.

— Як поживаєш, люба? — спитала вона.

Почувши слово «люба», Емілі трохи відтанула. Проте наступне привітання вмить огорнуло її холодом. То була тітка Рут. Емілі одразу збагнула, що перед нею саме тітка Рут, ще до того, як Елен сказала її ім’я. Збагнула вона і те, що то саме тітка Рут промовила: «Дуже добре… просто чудово!» — а трохи згодом обурено засичала. Емілі бачила зимні сталеві очі, темне жорстке волосся, опецькувату постать, вузькі, стулені міцно, безжальні вуста.

Тітка Рут простягнула їй кінчики пальців, та Емілі навіть не торкнулася їх.

— Потисни руку тітці Рут, — шепнула Елен сердито.

— Вона не хоче тиснути мені руку, — чітко відповіла Емілі, — отож і я не хочу.

Тітка Рут поклала свою зневажену руку на коліно, на бганки чорної шовкової сукні.

— Ти вкрай погано вихована дитина, — вирекла вона, — але годі