Емілі з Місячного Серпа - Люсі Мод Монтгомері

Дуглас Стар засміявся — тим сміхом, який Емілі найдужче любила. Таким ласкавим, таким, аж треба дух перевести — з радості, що в світі може лунати такий чудовий сміх. Батькові руки пригорнули її ще міцніше.

— Що ти, маленька, ну, звісно ж, ти любиш Бога. Не можеш Його не любити, бо Він є любов. Бачиш-но, ти не повинна ототожнювати Його з богом Елен Грін. Розумієш?

Емілі не розуміла до ладу, що батько має на думці. Але зразу ж відчула полегшення: страх минувся. А вкупі зі страхом щезла з душі гіркота, відступив нестерпний біль, що тиснув її серденько. Стала вона почувати, що зусебіч оточена любов’ю, що любов і понад, і довкола неї, що вона сама дихає великою, безмежною, піднесеною любов’ю. Людина не може бути в тривозі або в скорботі, якщо існує любов, а любов є всюди. Батько пройде крізь ту браму, ні — він тільки відхилить заслону (цей образ більше припав їй до серця, адже заслона не така груба й щільна, як брама) — переставиться у той світ, який відкривався їй, коли зблискував «промінчик». Там він житиме вічно серед несказанної краси і завше буде поруч. Вона ж витерпить усе, подолає усе, аби лиш знаття, що батько не в недосяжній далечині, а тут, поруч, за цією заслоною.

Дуглас Стар тримав її на колінах, допоки вона не заснула; тоді, попри кволість, відніс до ліжка й, обережно поклавши на постіль, дбайливо обкутав ковдрою.

— Вона кохатиме сильно і тяжко страждатиме, спізнає чимало променистих миттєвостей у нагороду за пережитий біль. Так само, зрештою, як і я… Хай Бог воздасть рідним її матері згідно з тим, як вони поводитимуться з нею, — промовив уривистим шепотом.

Дуглас Стар жив ще два тижні. По роках, коли спогади вже не завдавали їй болю, Емілі збагнула, що ті два тижні були найважливішими в її житті. То були гарні дні, дні без смутку. І якось увечері, коли батько лежав у шезлонгу в вітальні, а Емілі сиділа обік нього у старому фотелі-гойдалці, він переступив поріг вічності й зник за «заслоною» так непомітно, так просто, аж Емілі незчулася, як він переставився, допоки її не вразила моторошна тиша в покої, де не було чути нічийого дихання, окрім її власного.

— Тату! Тату!.. — закричала вона. І стала щосили гукати Елен.

Елен Грін повідомила Мурреям, коли ті приїхали, що Емілі трималася добре, насправді добре, якщо взяти під увагу сумні обставини. І мала рацію: хоч Емілі, не зімкнувши очей, проплакала цілу ніч, та вранці, витерши сльози з блідого обличчя, стала спокійною і слухняною.

— Тепер ти розважлива, — сказала їй Елен. — Мусимо підготуватися до похорону як належить. Твій татусь був таким навіженим, що застеріг тебе проти мене як старої зайдиголови, — я знаю про це. Не був він приязний до мене, навіть при кінці свого життя. Але я не тримаю на нього зла. Я виконала свій обов’язок. Пані Габбард шиє для тебе чорну суконку, сьогодні ввечері суконка буде готова. Рідня твоєї матері приїжджає ніби о тій же порі, так вони повідомили у своїй телеграмі. Було б добре, якби вони оцінили твій вигляд як пристойний і гідний. Мурреї — люди заможні, вони подбають про тебе. Твій татусь не залишив тобі ні цента, однак і жодних боргів не мав, — велів мені переказати це Мурреям. Ти була вже нагорі — тіло бачила?

— Не смій називати його так! — закричала Емілі з плачем. Вона не могла чути такого брутального слова стосовно свого батька.

— Чого це? Що за чудна дитина! Небіжчиком він виглядає краще, ніж я собі гадала. Такий був худющий! А проте він завжди був цікавим мужчиною, попри свою сухорлявість.

— Елен Грін, — несподівано мовила Емілі, відступаючи на крок назад, — якщо ти скажеш бодай одне слово… такого роду… про мого батька, я накличу на тебе страшне прокляття!

Елен Грін отетеріла.

— Не розумію, в чім річ. Богом присягаюся, не розумію… Але ти не маєш права так розмовляти зі мною, а надто після всього, що я для тебе зробила. Тобі ж буде краще, як Мурреї не почують таких виразів з твоїх уст. Прокляття! Дуже гарно! Оце твоя вдячність!

Очі Емілі мали стражденний вираз. Тепер вона почувалася цілком самотньою, всіма покинутою маленькою істотою, що болісно відчувала брак людського тепла. Та з приводу слів, сказаних до Елен, сумління їй не докоряло — вона й не думала вдавати каяття.

— Ходи-но ліпше сюди, поможеш мені вимити тарілки, — веліла Елен. — Це піде тобі на користь, забудеш про своє горе, а тоді навчишся цінувати людей, котрі заради тебе працюють у поті чола, — принаймні не будеш їх проклинати.

Емілі виразно подивилася на руки Елен і витягла з шухляди рушника для посуду.

— У тебе грубі, пухляві руки, — сказала вона, — кісток не видно зовсім.

— Зате я вмію ними працювати! Огидні речі кажеш, дитино, достоту як твій татусь. Але ти хутко вилікуєшся від своїх вад, якщо тебе візьме до себе тітка Рут.

— Тітка Рут буде моєю опікункою?

— Не знаю, але, гадаю, саме вона повинна взятися за твоє виховання. Вона ж удова і бездітна, навіть пса чи кота не має, а крім того вона жінка при статках.

— Не хотіла б я, щоб тітка Рут взяла мене до себе, — рішуче промовила Емілі по хвилинному роздумі.

— Ну, це не тобі вирішувати. Ти маєш бути вдячна будь-кому, хто дасть тобі притулок. Пам’ятай: ти наразі не дуже значна особа.

— Я сама для себе значна особа, — гордовито вигукнула Емілі.

— Ой, нелегка справа