Емілі з Місячного Серпа - Люсі Мод Монтгомері
— Хотіла б я, щоб люди могли пам’ятати все, геть усе від тої хвилини, коли приходять у світ, — мрійливо сказала Емілі. — Це було б так цікаво…
— Дозволю собі зауважити, що в такому разі ми мали б силу-силенну неприємних спогадів, — відказав батько, знову засміявшись. — Звикання до життя не може бути приємним, так само як відвикання від нього. А втім, для тебе пристосування до земного існування не стало надто важким завданням, Емілі, — принаймні так нам здавалося. Ти була дуже милим створінням… Чотири роки ми прожили в добрі та любові, а потім… ти пам’ятаєш той час, коли твоя мама померла?
— Я пам’ятаю похорон, тату, похорон пам’ятаю добре. Ми стояли, тримаючись за руки, посередині якогось покою, потім ти взяв мене на руки, а мама лежала перед нами в довгій чорній труні. Ти плакав, а я не могла збагнути, чому, бентежило мене й те, чого мамине обличчя таке біле, чого вона не розтуляє очей. Я нахилилася й торкнулася її щоки — щока була такою зимною! Я затремтіла. Хтось проказав: «Бідолашна!» — а я злякалася і сховала обличчя у тебе на грудях.
— Таким і я пам’ятаю той день. Твоя мама померла зненацька… про це не будемо говорити. На проводи прибули всі Мурреї. Вони мають певні традиції, яких дотримуються беззастережно. Одна з них така: лише свічки можна світити в Місячному Серпі, жодних тобі ламп! А друга, так само непорушна, полягає в неухильному дотриманні принципу: всілякі непорозуміння повинні зникнути перед лицем невблаганної смерті. Тож коли твоя мама померла, приїхали всі. Напевно, приїхали б і в тому разі, якби довідались про її хворобу, — хочеться вірити! Поводились вони підкреслено чемно, можна сказати, бездоганно. Нічим не виказували тих самих Мурреїв з Місячного Серпа. Тітка Елізабет була вдягнена у свою найкращу сукню з чорного атласу. Не пручалися, коли я повідомив, що твою маму буде поховано в родинному гробівці Старів у Шарлоттетауні. Певна річ, вони воліли б перевезти її до Чорноводдя й поховати в гробівці Мурреїв, але твій дядько Воллес привселюдно визнав, що дружина має належати до чоловікового роду як за життя, так і по смерті. А тоді запропонували взяти тебе до себе й опікуватися твоїм вихованням замість твоєї небіжчиці мами. Я не погодився… Не бажав віддати тебе… тоді. Чи слушно я вчинив, Емілі?
— Так… так… так! — шепотіла Емілі, цілуючи батька за кожним «так».
— Я сказав Оліверу Мурреєві (то він завів розмову про твоє майбутнє), що поки життя мого, зі своєю дитиною не розлучуся. Він одповів так: «Якщо ви колись захочете змінити своє рішення, то дайте нам знати». Але я не змінив свого рішення, не змінив і трьома роками пізніше, коли доктор заборонив мені працювати. «Якщо ви не полишите працю, то ще проживете щонайбільше один рік, — оголосив він свій вирок, — якщо ж будете жити спокійним життям, часто буваючи на свіжому повітрі, — то зможете прожити три, а, можливо, й чотири роки». Як бачимо, він виявився непоганим пророком. Отож, я перебрався сюди, і тут ми з тобою провели чотири чудових роки. Правда, чудових, моє найдорожче малятко?
— О так, так!
— Ці роки і те, чого я тебе протягом цього часу навчив, — єдина спадщина, котру я тобі залишаю, Емілі. Ми жили на скромну довічну пенсію, що її, помираючи, призначив мені старий мій дядько. Він пішов зі світу ще до того, як я одружився. Маєток тепер відійде у державну власність, а будиночок, де ми мешкаємо, я лиш винаймаю у його власника. Тобою опікуватиметься рідня твоєї мами. Цього я певний. Тут Мурреївська пиха є достатньою запорукою, і будь-які інші почуття на заваді не стануть. І не любити тебе вони не зможуть. Я думав, чи не послати по них заздалегідь, може, навіть сьогодні зробити це. Однак у мене своя гордість, родові Старів теж не чужі певні традиції, а Мурреї кинули мені в обличчя дуже гіркі слова, коли я одружувався з твоєю мамою. Скажи, чи мушу я послати вістку до Місячного Серпа, щоб по тебе приїхали, Емілі?
— Ні! — відказала Емілі з якоюсь дикою рішучістю.
Не треба, щоб хтось вдирався між батьком і нею під час кількох останніх, таких дорогоцінних днів. Сама лиш думка про це страшила її. Жахливим буде їх приїзд, і хай це станеться… по тому. Тоді вже вона збайдужіє до всього.
— Отже, залишимось разом до самого кінця, моя маленька Емілі. Не будемо розлучатися ні на хвилину. І прошу тебе, будь мужньою! Не лякайся нічого, Емілі. Смерть не є страшною. Всесвіт повен любові, весна щоразу повертається, вона присутня скрізь, а смерть — лише відчинення і зачинення брами. Потойбік брами також є чимало гарного і доброго. Там я зустріну твою маму; багато речей я ставив під сумнів, але в цьому не сумнівався ніколи. Часом я почував острах, що вона піднесеться вище від мого рівня, адже крокує стежками вічності вже віддавна, що злине в таку височінь, котрої я неспроможний досягнути. Однак тепер відчуваю ясно: вона чекає на мене. І ми обидвоє, разом чекатимем на тебе. Нетерплячість нас не палитиме: будемо збавляти час у блаженному відпочинку, аж дочекаємось миті, коли і ти воз’єднаєшся з нами.
— Я хочу, щоб ти взяв мене та й переніс через той поріг, — пошепки мовила Емілі.
— За деякий час ти цього вже не прагнутимеш. А поки що мусиш навчитися цінувати час. Життя не залишить тебе без подарунка, я відчуваю це. Іди в житті навпростець і нічого не бійся, моя люба. Іди наперекір усім труднощам і знегодам. Я знаю, ти досі не думала про подібне, але завжди пам’ятай оці мої слова.
— Зараз, — мовила Емілі, яка не вміла критися від
