Емілі з Місячного Серпа - Люсі Мод Монтгомері

— А ніс — Джорджа Берда, — сказала тітка Рут, сказала тоном, котрий не залишав сумніву в тім, якої вона думки про ніс Джорджа.

— Має чоло свого батька, — зауважила тітка Єва, так само неприязно.

— А усмішку — своєї матері, — стиха озвалася тітка Лаура, так тихо, що ніхто її не почув.

— І вії — Джульєттині… Адже в неї були дуже довгі вії, чи не так? — мовила тітка Едді.

Тут Емілі нарешті урвався терпець.

— Ви поводитесь так, ніби я лялька, зшита з ганчірок і напхана тирсою, — вибухнула вона.

Мурреї разом уп’яли в неї очі. Може, почували деякий жаль, бо, власне кажучи, ніхто з них не був потворою, всі більшою чи меншою мірою були людяними. Вочевидь, ніхто не вмів знайти потрібних слів. Мовчання, що затягнулося, було перерване стримуваним хихотінням кузена Джиммі — веселим, аж ніяк не злостивим.

— Молодець, курчатко! — похвалив кузен. — Став їм чоло, захищайся!

— Джиммі! — обірвала його тітка Рут. Джиммі замовк.

Тітка Рут пильно дивилася на Емілі.

— Коли я була маленькою дівчинкою, — мовила вона, — я ніколи не озивалася, допоки мене не питали.

— Якби ніхто не озивався, допоки його не питають, то люди взагалі не розмовляли б, — відрізала Емілі, наче хизуючись своєю логікою.

— Я ніколи не затиналася, наполягаючи на своїй думці, — суворим тоном провадила тітка Рут. — За моїх часів малі дівчатка виховувалися належним чином. Вони були чемними і слухняними. Нас учили, як треба поводитись, і ми завжди знали своє місце.

— Не думаю, щоб ви дитиною вміли бавитись, — промовила Емілі й заклякла від жаху. Вона не збиралася виповідати це вголос — тільки подумала так. Але за батькового життя надто вже звикла міркувати вголос!

— Бавитись? — обурено перепитала тітка Рут. — Я не думала про забави, як була малою дівчинкою.

— Так, я знаю, — поважно відказала Емілі. Тепер і голос її, і сама постава були сповнені шанобливості, бо ж прагнула спокутувати свою мимовільну провину. Попри те, тітка Рут дивилася й дивилася на неї, не відводячи погляду, ніби хотіла накрутити їй вуха. Це дівча своєю досконалою, ідеальною дитячістю неначе кривдило її старість. І це було просто нестерпно, а надто від дочки Стара! Ще й Джиммі, цей бридкий недоумок знову сміється! Елізабет повинна його вгамувати.

На щастя, в цю мить загального напруження до вітальні зайшла Елен Грін. Вона повідомила, що вечеря вже готова.

— А ти зачекай, — шепнула вона Емілі, — для тебе за столом немає місця.

Емілі була задоволена. Бо знала, що й кусня не проковтне під чіпкими поглядами Мурреїв. Тітоньки та дядечки вийшли з вітальні, навіть не озирнувшись на неї, за винятком тітки Лаури, яка, зупинившись біля дверей, оглянулася й крадькома послала їй цілунок рукою. І перш ніж Емілі встигла відповісти, Елен Грін зачинила двері.

Емілі залишилася сама, сама в кімнаті, що її наповнювали сутінки. Гордість, яка додавала їй духу в присутності Мурреїв, раптово покинула її; очі стали заходити сльозами. Через вітальню рушила до батькового кабінету. Відчинила двері й зайшла. Труна з тілом батька стояла посередині невеликої кімнати, що правила колись і за спальню. Підлога встелена була вінками; Мурреї, як завжди, не осоромили свого імені. Величезний вінок із білих троянд особисто від дядька Воллеса красувався на столику в ногах домовини — надміру, визивно розкішний. Емілі не могла розгледіти батькового обличчя через оберемок білих гіацинтів од тітки Рут, що лежав на склі просто над головою покійного. Дівчинка не наважилася доторкнутись до квітів. Прилягла, скулившись, на підлогу, притулилася

щокою до дерева труни. І поринула у сон. Так і застали її Мурреї, коли зайшли до кімнати після вечері. Тітка Лаура підняла її, сказавши:

— Я вкладу цю нещасну дитину до ліжка. Вона геть виснажена…

Емілі розплющила очі й роздивилася навколо.

— Чи можна мені взяти до себе Зухвалу Сел? — запитала вона.

— Хто така Зухвала Сел?

— Моя кішка, моя велика сіра кішка.

— Кішка! — обурено вигукнула тітка Елізабет. — Кішки не має бути у спальні!

— Чому ж бо ні, особливо сьогодні? — спробувала заступитися тітка Лаура.

— Ні в якому разі! — відрубала тітка Елізабет. — Кіт — неохайне створіння, і в спальні йому не місце. Ти дивуєш мене, Лауро! Вклади дитину до ліжка й простеж, аби накрилася кількома ковдрами. Ніч буде холодною. А про спання з котом навіть не згадуй.

— Зухвала Сел — дуже охайна киця, — не здавалася Емілі. — Вона миється щодня.

— Хай іде спати, Лауро, — сказала тітка Елізабет, не зважаючи на Емілі.

Тітка Лаура мусила поступитися. Відпровадила Емілі нагору, допомогла їй роздягтися і вклала до ліжка. У дівчинки вже злипалися повіки. Але доки поринула у сон, відчула поряд щось м’яке, ласкаве, тепле, дружнє — воно тулилося до її руки. То тітка Лаура, спустившись додолу, знайшла Зухвалу Сел і принесла її Емілі. Тітка Елізабет про це не довідалась; Елен Грін не посміла втрутитись, бо ж хіба Лаура не була панною Муррей з Місячного Серпа?

Емілі пробудилася на світанку наступного дня. Крізь невисокі, не завішені фіранками вікна пробивалися промені сонця на сході, а блякла зірочка ще мерехтіла на кришталево-блакитному небі просто понад Зарозумілою Смерекою. Свіжий вітерець погойдував верховіття дерев. Елен Грін спала, гучно хропучи, у широкому ліжку. Більше ніщо не порушувало тиші. А Емілі цього й треба!

Вона обережно вислизнула з ліжка, перейшла кімнату навшпиньках і відчинила двері.