Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький
— Це ганьба для нас… для мене… для мого роду, — хлипала, а інколи находила на неї така лють, що ледь стримувалася, аби не кинути чоловікові в обличчя: «Я вже раз принизила свої рід та ім’я, опустившись до шлюбу з простим мезійським жовніром. Невже цього приниження не досить?!» Зате голосно кричала:
— Хай проклятий буде день, коли перестали шанувати закон Першого Валентиніана, який смертю карав римлянина з провінції за пошлюблення варварки!.. проклятий!.. тричі проклятий! — і знову заливалася слізьми.
Але магістра кінноти не зворушували її сльози та благання.
— Якщо вже сам вічний Аркадій Август зволив поділитися троном і ложем з франконкою[9], то не розумію, чому син Гавденція не може одружитися з донькою достойного гота, тим паче, що ні вона не є немилою йому, ні він їй… А Карпіліон справді походить з роду варварських королів і куди ближчий по крові з Фритигерном, аніж Атаульф, якого не посоромилася пошлюбити сама найшляхетніша Галла Плацидія, донька і сестра цезарів…
І сталося: при слабкому жовтому світлі малого каганця в розкішних любовних обіймах змішувалася кров римська — напівселянська, мезійська, — напівблагородна, патриціанська, італійська, — з чужою досі й ворожою кров’ю варварських королів. Світлястий круг виривав зараз із темряви два злучені устами обличчя, на яких малювалося те все, що стрясало схованими в мороку сплетеними тілами… усе, чого зазнавали груди, стегна, спазмом насолоди здушені горлянки, раптовими судомами стиснуті серця… У триклініумі Гавденцій і Карпіліон, втупившись очима один в одного, обидва думали про те саме: про внука…
У кубікулі раптом із сичанням згас каганець. Вигоріла олива і Аецій не міг побачити, що обличчя його дружини не відображає вже нічого, крім тихого безмежного щастя, а в блакитних очах відбивається невідома, ніколи не передчувана глибінь, народжена з пізнання таємниці кохання… з розривання дівочого незнання… А вже геть неспроможний був пізнати, що й на його обличчі, у його очах відбивається майже те саме.
— Яка прегарна була та епіталама, правда, Аецію? — чує він раптом її голос, що бринить досі незнаними тонами.
Справді, епіталама була прегарною. Майстерні строфи, зачаті з горацієвого духу та спадку, — спеціально добраною ритмікою чудово відтворювали як повагу хвилини, що поєднувала два могутні доми, — так і настрій наречених… настрій, повен радості й гордості, і взаємної відданості, але водночас також неспокою, незнання і тривоги очікування… Апострофи до Venus Genitrix, інвокації на честь крилатого хлоп’яти з луком, Амура, а інколи цілі двовірші з Овідієвого «Мистецтва кохання» вміло перепліталися зі зворотами, почерпнутими у «Пісні над піснями», з уривками із Давидових псалмів та цитатами з листів апостола Павла — граматик, шанувальник Марка Авврелія, на старість зробився християнином!..
— Граматик так вихваляв твоє знання і пам’ять, Аецію, — в голосі доньки Карпілія звучить велика ніжність та мрійливість, — ти, напевне, затямив щонайменше половину епіталами. Скажи мені, пане мій… прошу тебе, скажи — хоч дві строфи… одну… хочу від тебе… з твоїх уст… почути ті прегарні слова про твоє до мене кохання…
Не може бачити дивної посмішки, яка після її слів з’явилася на обличчі чоловіка. Вся перетворилася на слух. Знаходить у темряві його руку і підносить до вуст. Чекає.
І от Аецій починає декламувати. Але тільки-но два, три перші слова вимовив, — як його дружина схопилася, наче від удару блискавиці. Глибоко зворушена, сідає на ложі і, марно намагаючись повним приголомшення і подиву зором розірвати чорну темряву, болісно впивається пальцями в мужеве плече і так уже зостається, вторуючи його словам голосним, уривчастим, рваним диханням… Чи ж їй не сниться?
Не мова Горація, Назона і Марка Аврелія, — дивна мова готів спливає устами молодого римлянина. Не епіталама з апострофами до олімпійських богів і цитатами зі Святого Письма, — любовна пісня варварських воїв здіймається над ложем, де зачато спадкоємця патриціанської італійської крові та славою покритого римського імені. Але ж немає у тій пісні нічого про уквітчане ложе, м’яке, принадне тисячею насолод… нічого про смертельні стріли кохання… нічого про славу поєднаних домів… Із цих строф, що наївно звучать і склеєні абияк, і щохвилі гублять ритм, а часто й сенс, — б’є лишень сильна віра у чар та потугу жіночої цноти, єдиної втіхи мужів… б’є захоплення м’якістю, що, коли кохає, витривало зносить недолю, удари й смерть, при боці шлюбного мужа.
«Коли даси поцілувати долоню свою, се так, наче сотню ворогів трупом поклав, коли ясний свій волос — наче конунгом став… Блакить ока твого небу рівна ясному, гнів твій шляхетний страшний — наче сяйво північне …»
Дужі нагі руки обіймають шию Аеція, притягають його обличчя до зрошених сльозами щік. Допіру зараз він справді так їй близький… найближчий з усіх! Чи ж може бути щастя більше над те, як чути з уст мужа-римлянина мову, всмоктану з молоком матері… пісню, стільки раз чуту й співану?… Тяжко повірити, що римлянин міг так пізнати її мову, вникнути в неї і вслухатись. Так, наче вона за готського юнака вийшла… за королевича, як це їй наворожила колись стара чарівниця. Стискає його у все палкіших обіймах. Коли ж почула що знову палить його вогонь жадання, віддається йому не лише без опору й охоче, але вдячно, вже всезнаюча, сама спрагла. На кожен його рух, кожен дотик одповість чинною любов’ю дозрілого кохаючого тіла…
Поспіхом тікаючи від світанкових променів, сховалися десь у кутках кубікулу чорні тіні. Лише тепер насичуються скривджені ніччю голодні очі. Як же несхожий цей погляд на той, вечірній, що нічого торкнути не міг, окрім стіп. З радістю, з розкішшю думає Аецій, що вродою і тілом його дружина не поступається жодній статуї богині Венери. І знов його очі закриває туман жаги, крізь який він тільки те й бачить,
