Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький
Інколи щось у книжці її лютило, — тоді вона відкидала назад зграбну темну голівку і, постукуючи довгими, звуженими до нігтів пальцями у барвисті викрутаси літер, сичала крізь зціплені зуби:
— Бреше… бреше… цього не було.
Потім зненацька замовкала і, не думаючи вже про книжку, жадібним вухом ловила з-поза пурпурової завіси глибоке, рівне, здорове дихання двох дітей, що спали в сусідньому кубікулі. Легко відрізняла тихіше й повільніше дихання старшої дівчинки від трохи швидшого, голоснішого і раз-у-раз переходячого у зворушливе посопування дихання шестирічного Плацидія Валентиніана, найшляхетнішого цісаря об’єднаної римської імперії, який, зовсім не переймаючись своєю величчю, бачить солодкі сни про гонитву за гарними білими котиками по заповненій натовпом Константинопольській Месі.
Через верхній отвір до бібліотеки почала втискатися сірість досвітку. Пахка майська ніч йшла до кінця — перша ніч одпочинку та переможного розслаблення, усе-таки проведена Августою Галлою Плацидією так само безсонно, як і попередні ночі, повні зусиль, тривог, боротьби і гарячкової праці. Швидко пропливли години, які вона ділила між материнською любов’ю і рійним світом спогадів, що — неочікувані, некликані, — барвистим хороводом випірнули з-поміж аркушів товстих книг Орозія і аж до світанку наповнювали бібліотеку, юрбою пхалися до голови і серця, спазмами хапали за горлянку і витискали сльози з чорних, ледь витрішкуватих очей. А всі жили власним буйним живим життям часів і людей, яких немає… від яких не зосталося нічого, крім двох — соромливо схованих — білих волосків над скронями і кольорових слідів у книзі іспанського пресвітера.
Деякі з цих спогадів, зухвало понурі й немилосердно болісні, покривають гарячою хвилею рум’янцю смагляві, вже прив’ядаючі щоки: от іде вона — сестра цезаря, донька великого Феодосія, — як бранка у свиті найзухвалішого зі зухвалих Аларіха Балта… Лише гаряча любов до Христа, якого вона боялася образити, не дозволила їй кинутися на меч. Щоправда, ця прилюдна ганьба тривала недовго: одразу ж за Саларійськими ворітьми її з пошаною посадили до щільно закритого повозу і сам Атаульф, королівський шуряк, стежив, щоб ніяк не порушено шаноби, належної її гідності та непорочності.
Атаульф…
Це дивне, дике, варварське ім’я звучить як найгарніша музика… Вже не тільки щоки, а все обличчя, вуха й шию заливають палкі рум’янці… соромливі… дівочі… наче вона не була двічі вдовою і матір’ю двох дітей…
Як же се трапилось, що горда римлянка, донька і сестра вічних Августів, внучка Валентиніана Першого, згодилася побратися з готським ріксом, напівдиким варваром?… Воістину чудо із чудес. Наче це зовсім недавно було, встає перед її очима картина весільної учти в домі Інгена в Нарбоні: вона вся в білому сидить обіч вирядженого у королівські шати Атаульфа… Довкола бенкетарі — готи й римляни… Аттал, колишній узурпатор, колишній блазень у багряниці та діадемі, нікчемне знаряддя в руках зухвалого Аларіха — співає епіталаму… Чудо! Чудо!
Але ще більшим чудом було таке — тільки-но королівський муж-варвар простяг до неї могутні ніжні руки, як вона геть забула, що він аріанин, єретик, приречений на пекельний вогонь, і з розкішшю зливалася з ним у грішному коханні, хоч і подружньому, а все ж заплямованому різницею вір.
Тому й розгнівався на неї Христос, видно, мало йому було того, що вона босоніж ходила по гострій гальці, цілу ніч клячала на холодній підлозі… мало багатогодинних молитов… цілотижневих постів… Відібрав у неї Атаульфа.
— Хай святиться воля Твоя, Господи, — шепочуть в’янучі уста. — Ти хотів спасти мене… порятувати душу… визволити з тенет грішного кохання, зі злочинного зв’язку з аріанином… Справедливо Ти вчинив, Господи, і справедливою карою було все, що Ти потім зволив зіслати на мене, але… занадто болісним це було!..
І от ні воля, ні побожність не можуть стримати сліз жалю, болю та сорому, які потоком котяться від спогаду про жахіття десятилітньої давнини.
У гарне вересневе надвечір’я король Атаульф пішов утрьох з двома парубками-пахолками до стайні оглянути коней, отриманих як покірний дарунок від муніципію міста Барсінони. І саме тоді підкуплений ненависним родом Сара підлий скритовбивця, пахолок Доббій — вдарив ззаду короля ножем у бік. Тоді вдруге і втретє. Скільки ж разів застерігала Плацидія мужа: стережися гадючого племені Сара — а він не слухав, не вірив, сміявся… А от тепер сарового брата Сігеріха воїни підіймають на щитах: слава новому королю готів!.. слава тому, що не бажає миру з римлянами… що, як Аларіх, поведе нас на Італію, на Рому!.. Сігеріх вривається до королівського дому, з диким радісним воланням вириває з обіймів єпископа Зігесара пасербів Плацидії та жорстоко вбиває їх у неї на очах… а потім саму її виганяє на вулицю… б’є, зриває шати… одягнену в шмаття прив’язує до свого коня і поганяє батогом… Як же тяжко, хоч і справедливо карав її Господь Христос за грішне кохання до єретика!
Під тягарем болючих споминів камінно падала на зів’ялі груди форемна феодосіанська голівка, майже торкаючись розпаленим обличчям байдужих аркушів погачкованих різнобарвними викрутасами літер. Золоті, червоні, сині й чорні знаки танцюють і стрибають перед бездумно втупленими в них очима, — а раптом зупиняються, поквапом
