Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький

А варварський король наче навмисне затявся, щоб витиснути сльози з очей кремезного молодика з низьким чолом і похмурим поглядом з-під лоба. Оглядає його з голови до ніг, немов коня, якого хотів би купити… свердлить холодним, пронизливим, трохи глузливим поглядом дуже ясних блакитних очей. Так само і найближчий королівський товариш, його шуряк, вродливий Атаульф, проникливо і з неприхованою цікавістю — цікавістю дикуна! — приглядається до юних римських хлопців із чільних родів столиці. Інші теж — полководці та воїни, всі блакитноокі, одягнені в шкури, з неприємним запахом, русоволосі чи руді…

Руді — вогневолосі! До голови, під пересохлий язик, до горлянки, вже й без того стиснутої плачем, нав’язливо проштовхується раптом воскреслий спогад дитинства: північний берег Данубісу… на півночі вогневолосі велетні, що живляться білим мозком і червоною кров’ю римських дітей!..

Але сам король варварів, швидше русявий, ніж вогневолосий — з мисок і глеків на дерев’яному столі можна розпізнати, що йому, схоже, більше смакує червоне вино і жирна свинина, ніж дитячі мозок і кров.

Слава Христові! Морозний погляд блакитних очей зіслизає з обличчя Аеція і завмирає, стократ холодніше, стократ глузливіше і немилосердніше, на білих, мов тоги, обличчях щонайдостойніших вельмож і сенаторів.

— Я прийшов, щоб відомстити за ганебне і підступне вбивство найсвітлішого Стиліхона, єдиного, котрий гідний був імені мого ворога… — каже король, немилосердно калічачи, вже не смішно, — несамовито! — мову римлян. — Але поки що залишаю вас… так, з прихильності до вашого племені… Заручників, — знову глянув на Аеція та інших хлопців, — тих, що тут, доволі. Однак дасте мені ще…

На мить задумується, звівши до неба холодний погляд ясних очей. Аецій чує, як під білими тогами тривожно б’ються серця сенаторів.

— Дасте мені… небагато… золота п’ятдесят сотень фунтів…

Загинає мізинець.

— Срібла десь триста сотень фунтів… Шат отаких, — кладе палець на грудях префекта Іоанна, приятеля Гавденція, — сорок сотень… і червоного сукна, такого, що його зволить носити вічний Август, тридцять сотень…

Дивиться на свої пальці: чотири загнуті, лише товстий короткий великий палець ще погойдується над грудьми Іоанна.

— Ще дасте тридцять сотень фунтів перцю і цього досить, — закінчує, потрясаючи уже стиснутим кулаком.

Молодий Геркулан Басс, якому вже не лише щоки, а й вуста зблідли до кольору тоги, благально дивиться на Іоанна. Префект тремтячою долонею кладе знак хреста і здушеним, ледь чутним голосом витискає з себе:

— А нам? що в такому разі ти залишаєш нам, шляхетний королю?

Над холодними ясними очима високо здіймаються вгору пухнасті брови. Могутні руки застигли, схрещені на грудях. Товста нижня губа вип’ялася, вдаючи зневажливий подив.

— Вам? — цідить крізь сліпуче білі зуби Аларіх, король візіготів. — Адже вам зостається ваше життя… Мені воно ні на що не потрібне…

Розкішна тінь, яку відкидають могутні колони храму Венери Ерицинської, з кожною часткою секунди усе загрозливіше зменшується — її жадібно висмоктує немилосердна спека італійського полудня. Аецій здіймає з голови полотняний пілеолус і великодушно віддає його золотоволосому вартовому, для якого опівденне сонце — нестерпні тортури. Вже четвертий полудень, відколи під натиском сотень м’язистих варварських пліч із гуркотом упали Саларійські ворота, а стрілчата Віа Саларія, Саларійська дорога, жалібним зойком завторувала тупоту тисяч м’язистих варварських стіп. Уже четвертий день величезний вогняний стовп знаменує руїну, здіймається над чудовими садами Саллюстія, розсилаючи клуби диму далеко поза Альта Семіта — а от знову полум’я раптом вибухнуло над садами Валеріїв, його виразно видно з-під фронтону Венери Ерицинської.

Уже четвертий день візіготи хазяйнують у Вічному Місті — і нічого не трапилось. Жоден опікунчий геній Риму не зійшов з небес із вогненним мечем помсти, жоден грім Божий не вразив зухвалої голови Аларіха Балта. Розлючене море не прорвало замуленого порту в Остії, не ринуло потоком на збезчещене місто — навіть Тибр не поплив назад і не вийшов з берегів, щоб у чудотворно повних і збурунених своїх водах утопити завойовників-святотатців. Як і раніше, безтурботно погойдувались на вітрі гострострільні вершини струнких кипарисів, як і раніше весело плюскотіла вода у фонтанах, — лише люди чотири дні оглядалися довкола повним страху і тривоги шаленим поглядом, неспроможні повірити, чи те, що відбувається, справді відбувається, а не сниться у нічному кошмарі.

Бо невже це справді можливо?… невже в це можна повірити?… Рома, непереможна, незнищенна, безсмертна Рома — urbs aeterna, Вічне Місто, гніздо вовчого племені, столиця і володарка orbis terrarum стала безборонною здобиччю варварів?!.. Справді пробила вже, мабуть, година Страшного Суду… от-от настане останній знак… поклик! Чуєте?… Хіба ж це не голос архангельських труб?… Серця завмирають, холодний піт спливає з чола, а не в одну душу вступають спокій та полегша: воістину краще, щоб світ перестав існувати після збезчещення Риму…

Проте Аецій знає, що сурми, звук яких долинає від Портікус Міліаренсіс, — не архангельські, а королівські візіготські труби. Дворічне перебування в таборі Аларіха познайомило його з усіма особливостями життя варварів, таємницями їх душі та звичаїв, способами правління та ведення бою, — передусім же він настільки досконало вивчив готську мову, що золотоволосий вартовий, якому молодий заложник віддав свій пілеолус, неспроможний повірити: це справжній римлянин, а не гот з імператорської служби. А ще його єдиного з-поміж усіх довірених його нагляду заложників і бранців обдаровує майже дружньою довірою, звіряючись зі своїх тривог. Се справді найщасливіші дні його життя, радість і гордість переповнюють йому серце від думки, що саме його народ… його король першим увійшов у мури столиці світу, але чи цей вчинок не є часом святотатством? чи ж розгніваний Бог, Господь світу, не відверне лику свого від побожного готського племені і не зішле на нього нещастя і знищення?… Адже кожен, навіть найубогіший пахолок у