Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький

річ — розмовляти про їжу, лови, битву, ґвалтування жінок… інша — навіть співати протяжні пісні, на крилах східного вітру принесені на рівнини Паннонії з-під Китайської стіни, про існування якої Аецій і не здогадується — але розповідати? — розповідати про мужа, майже такого ж бувалого, як король Ругіла і майже такого ж могутнього, що долав ворогів своєю хитродумністю, рівні якій не було ніколи й ніде, в жодного племені?… Складне це завдання — і чи про коня мовлячи дерев’яного, чи про хитрий спосіб супроти Поліфема — одноокого велетня, чи про заліплювання вух веслярам під час співу морських красунечок, — раз-у-раз доводиться сплітати гортанні короткі гунські звуки з начебто нескінченно протяжними готськими словами, а навіть і латинськими…

Витягнувшись на теплих, ще де-не-де кривавлячих баранячих шкурах, уже голосно хроплять королівські небожі, Бледа і молоденький Аттіла. Голова самого владаря пастухів теж сонно погойдується — з-поміж товстих розпливчастих губ висувається широкий язик і безвладно опадає додолу. Але нехай тільки розповідь дійде до місця, де найспритніший зі спритних власною рукою убиває стрілами з хитро здобутого луку цілу юрбу залицяльників дружини, — сонливість геть злітає з королівських повік. Клацає язиком, гатить долонями по колінах або радісно потирає їх одна об одну.

— А ти, ти б так зумів, Аецію? — питає.

Але незабаром уже справді засинає, дозволивши Аецієві наостанок, щоб на знак надзвичайної королівської ласки взяв собі на послання котрусь із двох жінок, що належать самому Ругілі: вони вже чекають у дальшому кінці намету, коли одну з них покличуть. Однак Аецій вже пересичений коханням після ранкових ґвалтувань у містечку, тож, зі сміхом відштовхнувши ногою оголене тіло гожої германки, тікає із задухи юрти на свіже повітря.

Всюди вогні… тисячі тисяч вогнів… Скільки зірок на небі, стільки й вогнищ на землі… Дивиться на ті й інші та раптом починає думати — забув майже все, чого учив його граматик, не зумів би продекламувати жодного вірша з тієї історії, яку щойно розповідав Ругілі. Багато забув також і з тих побожних наук, яких колись уділяв йому старий диякон у Дуростурумі: раз лише зі сміхом достеменно їх собі згадав — тоді, коли його ще розважало випасання королівських овець… Думає теж, але вже з приємністю, про минулий день, про шалену погоню, змагання з вепром, про спалену церкву і нелюдський вереск бранців, у яких він так влучно стріляв із лука. Найбільше ж спогад про змагання врукопаш із розлюченою й ошалілою від болю твариною сповнює його якоюсь дикою, майже безмежною щасливістю. В радісній посмішці щирить здорові білі зуби і щосили гатить по грудях могутнім, наче молот, кулаком. Любить себе і свою величезну життєву снагу!.. А заразом відчуває, що не лише це… ні, ще щось окрім цього є причиною його незмірного щастя… Адже ж не те, що через кілька днів він повертається до своїх… Ні, щось інше… Почувається так, наче йому зненацька відкрилася істина про сенс та суть людського життя… Так, вірить, знає… Здобув цю правду — відчуває це… Тільки не вміє її назвати, висловити. Лише знає, що те саме відчувають і по суті усвідомлюють, хоч не вміють ні розповісти, ні назвати — тисячі й тисячі напівголих диких гунів, що, як оком сягнути, мурашником чорних тіней обсіли численні, наче зорі, вогнища.

9

Волосся матері вже геть сиве, а нижня щелепа зовсім по-старечому тремтить, коли вона доходить до найболіснішої частини своєї оповіді:

— … коли зривали з нього одіж, били, кололи в обличчя вістрями списів — навіть тоді, коли повалили на землю, — мовчав… Але, як один негідник, якийсь грек, ударив тяжко підкованим черевиком по обличчі, розбивши очі, губи та ніс на криваву масу, не витримав і завив: «Болить!.. як болить!..» Я чула, все чисто чула… Боже, як же це страшно було!.. І голос того грека я чула: «Христом присягаю, про те й ходить, щоб боліло»…

Хлипаючи, сховала перекривлене жахіттям спомину старече обличчя на синових колінах і якийсь час не ворушилася, лише худі плечі щомиті здригалися.

— Тепер я плачу, але тоді не плакала, — продовжила через якийсь час, — негідники, не вдалося їм побачити моїх сліз… Зате я бачила!.. Бачила, як вони ревли зі страху, кувікали, мов свині, вили, падаючи сотникам до ніг, коли з Арелату прийшов легіон, роззброїв бунтівників і взявся кожного п’ятого вішати на деревах… Я ходила… всенький вечір ходила лісом повішеників… Тільки з любові до Христа стрималася, щоб не плювати в ті очі, викочені на лоба… на ті язики, вивалені на бороди… От тільки грека того ніде не знайшла… А цілісінький вечір ходила, шукала…

Аецій нічого не відповідає. Тільки гладить широкою шорсткою рукою сиве материнське волосся. Думає про жахливу батькову смерть. Жаль його, але чи ж не звик він поміж гунами до стократ гірших речей?… До вигляду насильницьких смертей, невимовно жорстокіших?… Отож думка швидко відривається від батькової загибелі і починає кружляти довкола громадських справ. Стільки змін трапилося в Західній імперії за час його перебування в гунів. Флавій Констанцій побрався з одібраною від готів сестрою Августа Плацидією та сам став Августом, співправителем Гонорія, — на те, щоб померти після неповних восьми місяців царювання. При равенському дворі ще недавно шепотілися про начебто грішні стосунки між імператором та його сестрою, але нині кожен джиґун, що топче Альта Семіта, знає, — Гонорій та Плацидія посварилися і заноситься на серйозну битву. Що чинити?… За що взятися?… На чий бік стати?… Це питання найбільше поглинає думки щойно прибулого від гунів Аеція. Повернутися до війська?… Magister militum Криспін не був батьковим приятелем, — тож до війська поки що не треба! Зачекати, побачити, — напевне, настануть якісь вагомі зміни… Вічний Август усе тяжче хорує на водянку[11]… Найкраще порозумітися з найсвітлішим Іоанном, primicerius notariorum був у добрих стосунках із батьком, видавалося, що любить