Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький

— Ти командував тим кунеусом?

— Як ти сказав, найсвітліший мужу.

— Не отримав наказу відступу?..

Син Гавденція присувається до самої голови констанцієвого коня.

— Отримав…

— І посмів не підкоритися?..

Два ряди білих зубів знову блислнули в посмішці.

— Я вирішив, що не так зрозумів… або недочув…

Після хвилинної мовчанки Констанцій вдаряє коня п’ятами коротких ніг і, готовий до від’їзду, кидає:

— У потрійному строю ми б легше їх перемогли.

— Не смію не вірити, щонайсвітліший мужу.

Здивований Констанцій знову стримує коня.

— Отже, не віриш?

— З варварами слід воювати лише на їх власний лад, — звучить відповідь. — Якби я міг, то скував би наші шеренги залізним ланцюгом.

Констанцій зневажливо видимає тонкі губи.

— Римляни гордують битвою на варварський лад, — цідить крізь зуби.

— Не всі римляни, — відповідає Аецій.

У кубікілумі мати нареченої та pronuba гасять усі лампи одну за одною. Лише малий мосяжний каганець, майстерно вирізаний у формі двох нерозривно сплетених долонь, усю ніч сочитиме скупе жовте світло, так, щоб новопошлюблені могли бачити свої обличчя. Щоб це світло падало точнісінько на узголів’я широкого подружнього ложа, слід повісити каганець у відповідному місці на спеціально для цього призначеному гачку. Це мусить зробити наречений. Поки що круг жовтого світла вириває з мороку дві великі стопи, судорожно вчеплені пальцями за м’яку червону тканину, що покриває підлогу подружньої кімнати. Їх власниця повністю готова до приходу нареченого, одягнена лише в дуже легкі нічні шати, оперезані поясом, який, згідно зі звичаєм, наречена розпустить сама, коли почує кроки мужа. Ці шати, які переходять із покоління в покоління і які багато десятків років тому мала на собі мати короля Фритигерна, можна одягати лише раз у житті — під час першої шлюбної ночі. Вони не білі, як весільна одежа римлянок, а яскраво-червоні, без жодних оздоб, окрім пояса, сягають лише колін, а спереду розрізані і відкривають гарні перса.

Мати востаннє цілує доньку в щоку, пронуба ще раз пробує, чи вдасться швидко й легко розпустити пояс, а потім обидві виходять і на хвилину настає тиша.

На хвилину… бо невдовзі нові раптові корчі великих товстих пальців на червоній тканині виразно свідчать, — молода дружина знає… відчуває, що він уже тут… стоїть перед нею, стримуючи уривчасте дихання. Стоїть у повному світлі, коханий, жаданий, а водночас — викликає неспокій і тривогу. Досить тільки підняти довгі чорні вії над дуже ясними блакитними очима, і побачить його повністю… Але не сміє і, коли тремтячими руками розпускає пояс, не бачить нічого, крім двох пар стіп, що ледь торкаються кінчиками пальців.

Але й він нічого більше не бачить. Не тому, що вся постать дружини тоне в темряві, — адже легко міг би міцною, дуже міцною рукою притягти її до центру світляного круга, — та він не сміє… Адже це перша жінка в його житті! У році того життя двадцять четвертому! І не стільки правовірне християнське виховання, отримане в дитинстві, чи стоїчні засади, проголошені вчителем-граматиком, шанувальником Марка Аврелія, — скільки трирічне перебування між готами і вплив суворої варварської доброзвичайності став причиною того, що стоїть він перед своєю жоною так само несвідомий науки кохання, як і вона!.. і так само спраглий і дуже зацікавлений, а водночас повен дивного неспокою.

Але він чоловік і через коротку мить його долоні впиваються у легкі червоні шати матері короля Фритигерна, але його очі ще не сміють глянути на обличчя, з якого він міг би прочитати все, що відчуває, що думає, що переживає тепер спрагла вже ложа і пізнання його таємниць, а водночас повна страху молода жінка, рада з кожної хвилини зволікання.

У трикнініумі теж погасли вже погасли всі лампи, крім однієї, що зображала негритянського хлопця з яблуком у кожній руці. Одне яблуко надкушене, друге ще незаймане — в обох палає олива, що жовтим блиском осяває обличчя magister equitum Гавденція і гота Карпілія, comes domesticorum. Весільний бенкет уже закінчився, якусь хвилину тому триклініум залишив найдостойніший гість, magister militum і консул Флавій Констанцій — в кутку дрімає сивобородий граматик, колишній учитель малого Аеція, сьогодні ж автор epitalamium, що викликала справжнє захоплення наречених, їх батьків і гостей.

Майстерно накучерявлену бороду Гавденція вже щедро припорошила сивина, яку, хоч і не так виразно, помітно і в русявій чуприні Карпілія, що довгими пасмами спадає понад волячою шиєю на могутні атлетичні плечі. Грубо тесане, типово варварське обличчя Карпілія гладенько поголене — він одягнений не у звичний військовий убір, а в блакитні шати з найтоншої тканини. Оздоблені золотим ланцюгом, на якому висить велике зображення, що представляє святе обличчя вічного Гонорія Августа. Велика червона долоня міцно стискає правицю Гавденція: віднині нерозривні приязнь і єдність! Получені доми двох найсвітліших — це потуга, з якою ось-ось почне рахуватися імператорський двір. Простий жовнір із Мезії та варварський войовник із наївним здивуванням та захопленням думають про піднебесні вершини, куди довели їх дороги життя: в усій Західній імперії одна лиш людина перевищує їх гідністю військового рангу: Флавій Констанцій. Вони саме задумуються, чи варто узгоднювати дальші дороги — власні та своїх поєднаних родів — із дорогами Констанція, чи ні?… Зараз вони сильні… дуже сильні. Саме наближається година, коли зможуть проявити цю свою силу. Констанцій змагає за війну з королями диких гунів, які зайняли Паннонію, а вони обидва проти тієї війни. Побачимо! — усміхаються один одному батьки.

Скільки безсонних ночей проплакала