Так, але… - Тарас Прохасько

Міра ту — іспанською це те саме, що німецькою шау маль, а по-нашому — дивися, або дивися тут, дивися сюди, дивися там, підставове звертання, початок усіх розповідей, тому в іспанців є мірадори — майже балькони, щоправда, без такого важливого елемента, як відкритий простір, але сконструйовані так, щоби бачити, що діється на обох кінцях вулиці, інакше кажучи — бельведер.

Все ж балькон мріє про перехід в інший простір, що насправді і є означенням простору, балькон настільки ж випускає, наскільки запускає, через це архітектонічне диво відбувається — немов через клітинну оболонку — взаємообмін речовин, випарів, тиску, опадів, освітлення, вражень.

Так, як історія будинку, дому може бути основою для роману, коли невідомо, про що написати роман, який дуже хочеш написати, кожен, будь-який вихід на балькон є матеріалом для повноцінного оповідання.

Розкажи мені про свій бальконний досвід — так могло би формулюватися кінове правило про те, що у певний момент двоє героїв мусять вдатися до епізодів далеких споминів.

З бальконів іноді хочеться промовляти найсокровенніші звернення до народу, вірячи, що звукопосилювальної техніки нема навіть у церквах.

Часом важко втриматися, аби з балькона не вискочити, не кажучи вже, що вимріяним ідеалом власної досконалості переважно є чітке уявлення про те, як ти можеш із нього вправно злізти, як можеш безперешкодно на нього вилізти — виноград, плющ, залізні конструкції, міцні пальці, безвідмовний прес.

Балькон — навіть найменший — не варто закладати непотребом, тоді він здатен перетворитися на пляц, на оазу, на альвеолу насолоди життям: пити там вечірній чай, ранкову каву, іноді навіть ночувати, багато говорити, дивитися на поступовий перехід ранкового туману в освітлену ліхтарями нічогість темності.

Часом житло вибирають за бальконом, часом балькон стає найважливішою складовою житла.

Потрапляючи в якесь помешкання — навіть на пів години, — варто побувати на всіх його бальконах, особливо зовнішніх і внутрішніх, бо тільки їхня симетрія чи асиметрія дає ключ до бачення внутрішнього і зовнішнього життя дому.

З балькона навіть ті, які переважно дивляться догори, мають нагоду навчитися уважно дивитися вниз, знаючи при цьому, що більшість людей того, що відбувається на бальконах, не бачать.

Здається, що така різновекторність поглядів була дуже вагомим чинником в українсько-польській битві за Львів у листопаді 1918 року.

І ще досить багато всього такого.

У тій місцевості, де я здобував дитинство, частіше, ніж в інших відомих мені місцях, траплялося летюче каміння. Зрештою, це було так часто і різноманітно, що саме цілеспрямований політ міг вважатися нормальним станом каміння.

Каміння було різне. Кругле, пласке, кострубате, гладеньке, сіре, чорне, крихке, шарувате, з червоними прожилками, з відбитками черепашок і рачків давнього моря. Було також надто багато кременю. Один знаменитий арабський мандрівник описував цю місцевість як важливий сакральний пункт на надзвичайно важливому панконтинентальному великому кремнієвому шляхові. Також на цих горбах час від часу викопували цілі відра різноманітних кам’яних знарядь, тож не тільки природа, а й затемнена історія давала поживу для розуміння й уяви: якими всілякими можуть бути камені.

Каміння виростало тут краще, ніж картопля. В кожному разі, готуючи поле до картоплі, щороку виймали каменів не набагато менше, ніж дрібної бульби восени. Каміння завжди було під ногами і, що важливіше, під рукою.

Дорослі його переважно двигали, визбирували, кололи. Ним мостили дороги, фоси і стежки, на яких в іншому разі мало би бути болото. Камінням обкладали джерела. З каміння робили загати на потічках, аби утворилося хоч малесеньке плеско, де би можна було принаймні лягти у воду. З каменів складали фундаменти дерев’яних хатів, склепіння пивниць, цямриння криниць, опори кладок, камінням обкладали основи всіляких вертикальних стовпів і стовпчиків.

Натомість діти — порушуючи біблійний детермінізм — каміння розкидали. Кидали його, кидалися ним. Тому тут так часто траплялися летючі камені. Базовою еволюцією дитинства ставала зарадність із каменем. Узяти, потримати в руці, обхопити пальцями, втримати, перекинути з руки в руку, підкинути і зловити. Потім якось кинути. Розвиток проявлявся спочатку у важкості каменя й дальності кидання. Вся середня школа полягала винятково у цільності: влучити каменем точно туди, куди намірився. Вищим же було вміння безпомилково вибрати з усіх каменів у найближчій доступності саме той — за формою, за вагою, за структурою, — яким треба найефективніше скористатися для того, що потрібно тут і тепер. На каміннях таким чином шліфувався мозок. А попри нього — і чіпкість пальців, ергономіка складних рухів, спостережливість, точність, вивіреність, швидкість просторових розрахунків, незворотність і відповідальність.

Бо камінь — завжди небезпека. І для того, хто кидає, також (там казали «такі»).

Тепер самому видається неправдоподібним, але ми кидали годинами. І у кожного з нас кидали також. Перекидували через річку, дах, дерева, дроти. Ціляли в стовпи, стовбури, калабані, галузки і яблука, які несли потоки. Збивали горіхи і грушки. Вели справжні перестрілки камінням, ховаючись у фосах, шкапах, за колійовими насипами. Брали багато каміння в руки, ставали купкою, всі разом підкидали свої камінці до неба, встигали обнятися, пригнути голови і промовити: «На кого Бог пошле». Досягненням особистого контакту було те, що ти можеш з кимось легко перекидатися великим важким каменем. Підручне каміння якось так впливало на самоусвідомлення, що у певному сенсі вирівнювало права сильніших і слабших. Історія Давида з Голіафом була цілком натуральною. Потенційний кривдник завжди знав, що покривджений може вхопити камінь (там казали «плиту») і в цьому сенсі виявитися вправнішим. Усі зважали також на психопатів. І завдяки камінню не боялися здичавілих псів. Через камінь приходило перше знайомство з болем. Через біль від каменя з’являлася перша емпатія. Нас не дивувало, що десь колись когось каменували, якраз це