Так, але… - Тарас Прохасько

І одні, й другі потрібні, бо й одні, й другі проявляють певні властивості, передбачені для людей.

Наштовхнувшись на ботаніку, я вперше відчув, що раціонального пояснення існування мільйонів видів нема, вони існують не для того, щоби щось, а тільки тому, що хтось хоче, щоби вони себе виявили.

Кілька моїх літів (літ, літей), проведених із мамою у санаторійних для неї місцях, нас супроводжували дві книжки, які мама намагалася осягнути, й одна, яку мав би подолати з її допомогою я: енциклопедичний словник математиків, основи генетики і «Шатцінзель» (Стівенсонів «Острів скарбів», адаптований для початкового рівня вивчення німецької).

Закони спадковості і мінливості наклалися мені на інтелектуальну біографію Ґауса, острів скарбів чужою мовою додав усьому п’янкого духу авантурництва.

Колись Маркус Млинарський писав: може виявитися, що сенсом усіх наших екзистенцій, усього буття є рекомбінація. Витворення якогось тексту шляхом тривалих генетичних рекомбінацій-кроків. Рекомбінацій, які через безліч спроб, незліченність непевних зрушень повинні привести до конкретної задуманої кимось структури.

У такому разі тотальний генетичний текст, який ми втілюємо і дописуємо, — уже достатній привід для того, щоби бути і його носієм, і співавтором, і сховищем.

Отже, проявлятися і давати проявитися якнайбільшій розмаїтості властивостей.

При цьому варто мати на увазі, що відсутність певної властивості є не нічим, а проявом наявності відсутності: те, чого нема, несогірше проявляється у саме такий спосіб.

Рекомбінації стають потентнішими, швидшими і цікавішими, коли кишать мутації.

Щоби мутації мутилися, потрібно багато того, що люди називають злом, бідою, нищенням, забуттям, смертними гріхами, загрозами і несприятливими умовами існування.

Винищення середовища — в тому числі, затруєння місця перебування — теж, ландшафтні покручі — якнайліпше.

Як написано на однім мурі: кури, бухай, рожай дебілів.

Пишемо собою надлюдський епос.

Хто його буде читати, виправить лише поодинокі умлявти.

Думаючи про геній Ґауса і про роман генетики, в якому Ґаус зумів підгледіти кілька абзаців, я зрозумів, що поєднує мене із генієм, чому геній має бути вдячний мені за те, що я зробив. За законами ймовірності, для того, щоби сталося щось — скажемо так — видатне, мусить відбутися, проявитися незмірно більше всього посереднього і безглуздого. Тож я — проявивши і втіливши свій фраґмент генетичного тексту, свою комбінацію — попросту беру на себе великостатистичний прояв невдатності, уможливлюючи таким чином рідкісностатистичний вияв генія. І я не один, нас багато, ми, проживаючи невиразне життя, дозволяємо цим проявом не робити вже такого комусь іншому. Ґаус — великий анальгетик. Проявляйся, каже, таким, як тобі написано. І давай проявлятися всьому, що того чекає. Вписуйся. Редагуй і коректуй. Комбінуйся, рекомбінуйся і мутуй. Бо кожен волос, кожен голос, кожну піщинку, кожен звук і буквосполучення пораховано. Якщо вдасться їх проявити, перевести з тексту у світ, а тоді знову повернути у текст.

Пані Гіба, наприклад, щороку в середині липня приїздила зі Стрия до Делятина. Огоновські роками їздили до Косова. Були ще Бабин, Дора (особливо Дора), Дубина, Лавочне, Східниця, Тухля, навіть Дземброня і Кваси…

У чиємусь ґрунтовному есеї про культурні феномени Галичини 60-80-х років XX століття обов’язково мусить бути хоч трохи про літниська. Літнисько — це місце, переважно у Карпатах, куди на літо виїжджали інтеліґенти зі Львова, Франківська, Стрия чи Коломиї. Такий особливий ґатунок туристики і курортології, який практикували уламки галицьких інтеліґентських родин, котрі дивом залишилися суспільно активними у радянській Україні. Ті, котрі не виїхали на Захід (хоча у більшості з цих родин був хтось ближчий чи дальший, але доволі близький, хто емігрував і контакти з ким підтримували тільки через пошту, листовно, часто через підставних адресатів). Лише в одиноких випадках такі люди мали літній дім десь у горах або дім, в якому мешкав хтось із родини. Також це не були так звані дачі (російське неперекладне слово: дачі були тільки у тих, кого режим визнавав значнішим).

Ці надзвичайно складні люди — антирадянщики, але не протестанти, такі, що жили у ворожій державі, намагаючись щось зробити для рідного народу, ті, хто міг у неаморальний спосіб забезпечувати тривання якоїсь інтелектуальної і мистецької не звульгаризованої традиції, переважно викладачі і працівники середньої ланки академічних інституцій — потребували і старалися провести літо, літні канікули не так, як пропонувала радянська організація туристичного руху, будинків відпочинку і туристичних баз. Вони трималися свого літниська.

Це виглядало так, що десь хтось колись, випадково або через рекомендації, знаходив контакт в якомусь гарному місці зі звичайною сільською родиною, яка мала доволі простору просту хату, в якій можна було жити в окремій кімнаті впродовж кількох тижнів.

Домовлялися про помірну оплату і забезпечення умов: доступ до кухні, до веранди, можливість розкладати коцики у саду або на царинці і так далі. Скажімо, молоко від господарів чи від сусідів.

Побут був дуже скромним. Харчі забезпечували собі самі, самі ж і варили, користаючи з господарських дров (навіть газові балони тоді були ще мало де). Із собою привозили все потрібне: теплий одяг, часом навіть постіль, слоїки для ягід, нитки, ножиці, ліки.

Щодня — хіба крім днів карпатських злив (про те, аби підлаштувати своє перебування до якихось метеорологічних прогнозів, не йшлося) — ходили на ближчі й дальші прогульки. Часом вибиралися у гори на два-три дні. Купалися — саме купалися, а не плавали — у річках на плесах або у потоках. Збирали малини, гриби, арніку. Це сушили на шнурках на ґанку разом із брезентовими вітрівками і зацерованими вовняними шкарпетками. Газет не читали, газетами висушували туристичні черевики. Хоча на сходах завжди стояли приготовані гумаки. Читали багато книжок. Особливо по обіді і перед сном. Читали те, чого не встигали прочитати за