Так, але… - Тарас Прохасько

У цьому помешканні народилася і виросла наша мама. Зрештою, всі ті речі були слідом від її батьків, дідів і численних вуйків та тіток. І мамі завжди йшлося передовсім про тепло і світло, яке її померлі втерли у ці предмети, про тепло і світло, яке вона уміла видобувати через взаємні доторки до того самого.

Натомість тато був прибульцем. Уся його матерія історії і пам’яті була цілковито знищена кілька разів. Опинившись оголеним серед покладів несвого минулого, він, очевидно, потребував внести щось своє у щільно заставлене середовище. Хоча він зовсім не був нищівником, але цей їхній конфлікт із мамою щодо реновації назавжди відбився у моєму сприйнятті як найдраматичніше протистояння двох найулюбленіших людей. Тато хотів щось оновити, чогось позбутися, мама відстоювала непорушність кожної деталі. Йшлося фактично про базові постулати генетики — спадковість і мінливість. Навіть твердо зайнявши сторону мами, я розумів рацію тата.

З тих часів змінилося тільки одне. Драматичний конфлікт вийшов за межі помешкання і близьких. Переріс у масштаби міста, краю, громади. На психічний комфорт у розширеному середовищі стало важче впливати. Все любе зникає, щось прийнятне оновлюється. Борючись за щось, воюєш проти когось. Старий світ все більше віддаляється і перестає бути життєво необхідним. Знову, як якийсь консервативний черв, шукаєш решток, у яких почуваєшся сродно. Намагаючись примиритися із загальними законами еволюції.

Коли мала дитина посеред нічного або денного сну раптом прокидається і починає кликати маму або тата, а я можу в той момент взяти його на руки, притулити, заспокоїти і приспати знову, то думаю про можливість того, що через якийсь час народ, до якого я належу, буде трохи щасливішим. І це не перебільшення, не метафора і не патетика. Просто знаю, як багато з того почуття усвідомленої чи неусвідомленої нещасливості, яке процвітає у нашому ареалі, вирощене якраз відсутністю мами чи тата у той момент, коли світ виглядає малій дитині лячним. І коли поруч не з’являється крізь сон той, хто робить своєю присутністю цей світ безпечним, то мала дитина зробить усе, щоб так адаптуватися до світу, аби самій бути йому загрозою. В такий спосіб виробляється паралельна, альтернативна генетика, в такий спосіб селекціонується особливий тип людини, яка — згідно із загальними правилами генетики — буде проявляти дві головні ознаки життя: спадковість і мінливість. Хоча у цьому випадку альтернативної генетики краще говорити про іншу послідовність: мінливість, а тоді вже спадковість. Тобто патологічні зміни, які мусили статися у найраннішому дитинстві, так чи інакше передадуться у спадщину. З цією спадщиною будуть виростати ті наступні, які доплюсують до неї свої вимушені зміни. Набирається величезний клубок безперервної волічки, в якому вже важко знайти початок.

Дивлюся на свою нову малу дитину і розумію, яка — навіть за щасливого статусу мого з нею перебування у моменти тривоги — довжелезна нитка травм, безпомічності, фанаберій, страхів попередніх поколінь уже тягнеться за нею, і не знаю, чи зможу я, нехтуючи закономірностями спадковості, обірвати її чи принаймні зав’язати якийсь такий тугий ґудз, аби моток не був аж таким плавним.

І звідки починати відмір того, що кровить, що калічить. Може, з того дитячого збірного пункту, де утримували без батьків дітей тих, хто був під слідством чи в тюрмі. Моєму татові було тоді десять років, уже майже не дитина, як на повоєнну радянську Галичину. Але там були й менші. І був страшний мор, усі дитячі хвороби, від яких кричали, кликали маму й тата, гарячкували, виснажувалися і виболювалися, зневоднювалися і щоночі вмирали. Табір охороняли радянські солдати, які у своєму дитинстві перейшли через такі ж та інші влаштовані їм ще кимось старшим переживання. Зрештою, татові, як і багатьом із тих солдатів, було трохи простіше. Він від найперших днів життя не мав звички кликати тата, якого убили ще перед татовим народженням. Чи з травми мами, яка від чотирьох років бачила, як у дім вриваються військові, а її тато і мама такі безпорадні, що нема іншого виходу, крім прагнення захистити їх.

Можна сягнути глибше. До дідів, великої війни, поразки визвольних змагань, іншої війни, ґестапо й НКВД, терористів і партизан, виселень і вивезень.

А можна придивитися до того, що ближче поверхні. Мімікрії, витіснення, підпілля, комсомолу, вищої освіти, радянської школи, кар’єрних мрій, впертості в українськості, брутальності щодення. Про ще новіші феномени можна не говорити, бо вони вже не стосувалися мого дитинства, моїх адаптацій, моїх мінливостей, які обернуться спадковістю. Але все попереднє — як стрімкі сходи, якими доведеться пройти малій теперішній дитині. Наразі вона ще не знає, куди ці сходинки ведуть і як їх переступати, щоби не зломити собі шию. А я не знаю, до чого її готувати, бо видимого насильства стає все менше. Хоч і знаю, куди заведе їх усіх необірваний клубок волічки. У певних колах це називається прокляттям до сьомого коліна.

То був час, коли європейці відкривали для себе Україну. Різними способами, на різних рівнях. Між тим з’явилася ціла хвиля фільмів, які замовляли різноманітні пізнавально-мистецькі канали. Так зване неігрове кіно. У нас його найчастіше за старою радянською класифікацією називали документальним. Від документу воно, однак, відрізняється добре підібраними історіями, продуманою режисурою їх викладу й артистичним підходом до зйомки. Німецькою особливістю є ще й передовсім пізнавальність, намагання пояснити якісь суттєвіші питання і закономірності масштабніших явищ. Складність парадигми, в яку потрапляли автори цих фільмів, полягала в тому, що у розповіді про Україну мусили вміститися дві суперечливі ідеї. З одного боку, Україна — це Європа, тут такі самі люди, почуття, тут європейська культура й історія, вона безпечна, сентиментальна, привітна, багата, з певного погляду вона європейськіша у своєму часовому відставанні від визнаної Європи. Але, з іншого боку, вона є дивною, екзотичною, загадковою, переповненою красою й абсурдом, нераціональною, суворою і жорстокою у наймальовничіших моментах. Із того всього мусило виходити щось сюрреалістичне. Як сон, в якому знані елементи поєднуються у