Серце пітьми - Джозеф Конрад
Моя перша бесіда з начальником була доволі цікавою. Він не запросив мене сісти, хоча того ранку я пішки подолав двадцять миль. У тому чоловікові не було нічого непересічного: вираз обличчя, риси, манери, голос — усе, як у звичайних людей. Середній зріст, пропорційна статура. Звичайні блакитні очі, хіба що надміру холодні, але поглядом він, вочевидь, міг шмагонути не згірш, аніж різкою, чи рубонути, мовби то була важка сокира. Проте навіть тоді його постава начеб суперечила цим його намірам. Ще запам’ятався якийсь невизначений, скороминущий, аж скрадливий вираз його губ — посмішка… не посмішка — я пригадую його, та не годен описати. Вона з’являлася мимоволі, ця посмішка, але на мить ставала чіткішою щойно перед тим, як він мав замовкнути. Виникала за мить до закінчення фрази, ніби печатка, що скріплює уста і перетворює навіть найбанальніші слова на таємницю.
Він був звичайним торговцем, який із молодих літ працював у цих краях, — не більше. Його слухались, але він не викликав ані любові, ні страху, ні навіть поваги. Змушував ніяковіти. Так, саме ніяковіти. Не те, щоби він викликав недовіру — змушував ніяковіти та й годі. Ви не уявляєте, щó означає така… гм… здатність. Той чоловік не мав ні організаторського хисту, не був ініціативним і не вмів наводити лад. Щоби це зрозуміти, досить було кинути оком на жалюгідний стан станції. Він не був ані ерудитом, ані інтелектуалом. Його посада дісталася йому — як, власне?.. Можливо, тому, що він ніколи не хворів… Він відслужив там три трирічні терміни… Могутнє здоров’я в таких складних умовах уже дає неабияку владу. Коли він їздив додому у відпустку, то йшов у загул, бурхливо і з розмахом. Типовий моряк, що зійшов на берег, але з єдиною відмінністю: ця подібність була лише зовнішньою. Це було зрозуміло з його випадкових слів. Наш начальник нічого не створював, просто підтримував рутинний перебіг справ — от і все. Але він був чудовим. Чудовим бодай тому, що ніхто так і не зміг дізнатись однієї дрібниці: як приборкати таку людину. Він ніколи не розкрив цієї таємниці. Можливо, що її і не існувало. Хоча, можливо, нічого такого в ньому й не було… Припустивши таке, доводилося спинятися на мить і звіряти деякі факти. Якось, коли різні тропічні хвороби звалили майже всіх «агентів» на станції, люди чули, як він кинув: «Тим, хто приїздить сюди, не потрібні нутрощі». І скріпив цю фразу отією своєю усмішкою, ніби то були прочинені двері до Пітьми, якою він опікувався. Вам здалося, наче ви щось підгледіли, — проте за мить двері знову замикалися. Коли йому набридли обідні сварки, що постійно виникали між білими через те, кому сидіти за столом на чільному місці, начальник наказав зробити величезний круглий стіл, для якого довелося спорудити спеціальний будинок. У цьому будинку влаштували своєрідну «кают-компанію». Перше місце було там, де сидів він, а інші просто не бралися до уваги. Ясно було, що в цьому він твердо переконаний. Той чоловік не був ані ґречний, ні неґречний. Він був тихий. І дозволяв своєму «бою» — перегодованому молодому негрові з узбережжя — зухвало ігнорувати білих просто в нього на очах.
Побачивши мене, він одразу ж заговорив. Я надто загаявся у дорозі. Він не міг чекати. Довелося їхати без мене. Треба було відвідати станції, розташовані горіріч. Часу й так уже спливло чимало, і він не знав, хто вмер, хто живий, як ведеться тамтешнім мешканцям тощо. Моє пояснення він злегковажив і, граючись паличкою сургучу, кілька разів повторив, що становище «дуже серйозне, дуже серйозне». Ходять чутки, що одній із найважливіших станцій загрожує небезпека і що начальник її — пан Курц — хворий. Мій співрозмовник висловив надію, що ці чутки безпідставні. Пан Курц… Я був стомлений і нервував. «Грім би прибив того Курца!» — подумав я й перебив його, сказавши, що чув про пана Курца на узбережжі.
— А, он воно що! Там про нього говорять, — прошепотів чоловік собі під ніс і заходився мене запевняти, що пан Курц — найкращий його агент, виняткова людина й надзвичайно цінний працівник для компанії: отож, я мав би зрозуміти начальникове занепокоєння. Тоді ще раз повторив, що він «дуже, дуже стривожений». А потім, увесь час вовтузячись на стільці, вигукнув: — Ет, пан Курц! — і зламав паличку сургучу: виглядало на те, що його схвилював нещасний випадок із пароплавом. Затим він одразу поцікавився, скільки часу мені знадобиться, щоб… Та я знову його перебив: бачите, я був голодний після важкої дороги, а він навіть не запропонував мені сісти, тож мене тепер душила злість.
— Звідки мені знати? — крикнув я. — Я ще навіть не бачив затонулого судна… напевно, кілька місяців. — Уся ця розмова видалася мені страшенним безглуздям.
— Кілька місяців, — повторив він. — Ну що ж, тоді, скажімо, місяців за три можна буде вирушати в дорогу. Так, три місяці на дільце… цього досить.
Я вискочив з його житла (він жив сам-один в обмазаній глиною хатині з верандою), бурмочучи собі під ніс усе, що думав про нього. От бевзь балакучий! Згодом я відмовився від цих слів, адже мені довелося констатувати, що начальник напрочуд точно визначив час, за який нам таки вдалося залагодити «дільце».
Наступного дня я взявся за роботу, повернувшись, так би мовити, спиною до станції. Тільки так, здавалося мені, я зможу зберегти рятівний зв’язок із непорушними фактами. Інколи, зрештою, мені доводилося озиратися, і тоді я бачив ту станцію й тих людей, які безцільно тинялися по освітленому сонцем дворі. Іноді я запитував себе, щó все це означає? Вони ходили то там, то тут зі своїми сміховинними довгими ціпками, наче юрба зневірених подорожніх, яких зачарували і замкнули за гнилою огорожею. Слова «слонова кістка» буквально бриніли в
