Серце пітьми - Джозеф Конрад
І він знову замовк, ніби замислився, а тоді докинув:
— Звісно ж, тепер ви, друзі мої, бачите більше, ніж бачив тоді я. Ви бачите мене таким, якого знаєте…
Тим часом геть стемніло, і ми — слухачі — майже не могли розгледіти один одного. Марлоу, який сидів осторонь, давно вже перетворився для нас лише на голос. Ніхто з нас не озивався. Можливо, інші вже спали, але я не склепив очей. Я слухав, слухав, чатуючи на кожну фразу чи слово, що допомогло б мені розгадати, звідки взялося це примарне занепокоєння, спричинене розповіддю приятеля, яке, здавалося, зривалося не з людських уст, а з важкого нічного повітря понад рікою.
— …Так, я дозволив йому вилити душу, — знову заговорив Марлоу, — і думати що завгодно про тих впливових осіб, які нібито стояли за моєю спиною. Я це зробив! А за моєю спиною не було нікого й нічого! Нічого, крім того нещасного, старого, скаліченого пароплава, на який я спирався, поки мій співрозмовник спокійно розводився про «необхідність розвитку для кожної людини».
— Ви ж знаєте, сюди приїжджають не для того, щоби витріщатися на місяць, — белькотів він.
Пан Курц був «абсолютним генієм», одначе навіть генієві легше працюється з «відповідними інструментами — розумними людьми». Він — мій співрозмовник — не виготовляв цеглу: це було фізично неможливо (як я вже сам здогадався); а якщо й виконував обов’язки секретаря, то лише тому, «що жодна людина при здоровому глузді з доброго дива не відмовиться від знаків довіри з боку начальства». Чи я зрозумів? Зрозумів. Чого ж я ще хотів?.. До лиха! Мені були потрібні заклепки! Заклепки. Щоби продовжувати роботу… залатати дірку. Мені потрібні були заклепки.
На узбережжі я бачив ящики із заклепками, нагромаджені один на одного, відкриті, розтрощені. У дворі тієї станції на схилі пагорба я що два кроки спотикався об кинуту заклепку. Ці заклепки валялися навіть у гаю смерті. Щоби набити собі ними кишені, варто було лише нахилитися: але там, де вони й справді були потрібні, не можна було знайти жодної. Ми мали листи заліза, проте закріпити їх було нíчим. Щотижня самотній чорношкірий кур’єр, закинувши на спину мішок із листами й узявши до рук палицю, вирушав із нашої станції до гирла ріки. Кілька разів на тиждень із узбережжя надходив караван із товарами: з напрочуд темним ситцем, від самого погляду на який кидало в дрож, зі скляним намистом по пенні за кварту[29], з недоброякісними бавовняними хустинками в цяточку. А от заклепки — жодної. Але ж три носії могли принести все, щó було потрібно для того, щоби спустити судно на воду!
Мій співрозмовник й далі провадив довірчу бесіду, та, здається, моє стримане мовчання нарешті його роздратувало, бо він вирішив поінформувати мене, що не боїться ні Бога, ні чорта, не кажучи вже про простих смертних. Я відповів, що нітрохи в цьому не сумніваюся, проте мені потрібна певна кількість заклепок, а відтак вони потрібні були б також панові Курцу, якби він лише дізнався про те, чого бракує мені. Листи ж відправляють щотижня…
— Шановний добродію, — вигукнув хлопака у відповідь, — я пишу те, щó мені диктують! Я просив про заклепки. Розумна людина знайде спосіб…
І його поведінка враз змінилася: він замовк, а потім раптом заговорив про бегемота — поцікавився, чи той не заважає мені, коли я сплю на облавку (а я не відходив од пароплава ні вдень ні вночі). Та мені було байдуже до тієї тварини… Просто один тутешній старий бегемот мав погану звичку вилазити вночі на берег і нипати довкола станції. В такі моменти примарні подорожні нарешті набували тілесності й стріляли в нього з усіх рушниць, які лишень устигали вхопити. Дехто навіть чатував на бегемота з вечора до світанку. А проте, це було безглузде марнування сил.
— Та тварюка, певно, зачарована, — сказав мій приятель, — тут узагалі зачарованими бувають тільки звірі та дикуни. Жодна людина — ви мене чуєте, жоднісінька! — не має в цьому краю янгола-охоронця.
На якусь мить він завмер у місячному світлі — його тонкий горбатий ніс був трохи викривлений, а оченята, що нагадували слюду, незмигно поблискували, — а потім чемно кинув мені «на добраніч» і пішов собі. Я помітив, що він схвильований та дуже збентежений, і це додало мені надії. Як приємно було, попрощавшись із цим хлопцем, повернутися обличчям до свого «впливового друга» — розбитого, скаліченого, понищеного, продірявленого пароплава. Я виліз на облавок. Судно аж задеренчало в мене під ногами — чисто тобі порожня бляшанка з-під печива «Гантлі і Палмер»[30], відкинута ногою в канаву. Корабель виявився не таким уже й міцним, не ідеальним за формою, але я вклав у нього стільки праці, що просто не міг його не любити. Жоден справді впливовий друг не прислужився б мені краще. А пароплав давав мені змогу перевірити себе, випробувати свої сили… Ні, роботи я не люблю. Мені більше до душі байдикувати й мріяти про те, скільки чудового можна було б зробити. Я не люблю роботи — її ніхто не любить, — але мені подобається, що вона дає нам шанс знайти себе, нашу власну реальність (для себе, не для інших), — те, чого ніхто чужий ніколи не збагне. Бо більшість бачить лише зовнішню оболонку й навіть не здогадується про те, щó ховається за нею.
Я не здивувався, побачивши, що хтось сидить на палубі, бовтаючи ногами понад багном. Знаєте, я потоваришував з кількома механіками, які жили на станції, хоч інші подорожні зазвичай їх обминали… Через їхні незграбні манери, гадаю. То був майстер по котлах, хороший працівник: худий, кістлявий, жовтолиций чоловік із великими уважними очима. Неспокійний зовні, лисий, як коліно; проте волосся, випадаючи, здавалося, пристало до підборіддя й прекрасно прижилося на новому місці, адже борода його сягала пояса. Він був удівцем із шістьма маленькими дітьми (щоби приїхати сюди, чоловік залишив їх на сестру) і обожнював голубів. Про них майстер говорив із захватом, як знавець і цінитель. Після праці він іноді покидав свою хижку і заходив до мене, щоби погомоніти про своїх дітей та голубів. У робочий час, коли йому доводилося лазити у твані попід кілем пароплава, він обв’язував свою бороду чимось на кшталт білої серветки, яку приносив спеціально для цього. Вона мала петлі, що одягалися на вуха. Вечорами чоловік, присівши навпочіпки на березі, старанно прав ту «обгортку» в струмку, а відтак урочисто вішав її на кущ,
