Серце пітьми - Джозеф Конрад
Раптом почувся галас, затупотіло відразу чимало ніг. То прийшов караван. Потойбіч дощаної стіни лунали гучні й грубі голоси. Всі носильники говорили водночас, і крізь той гармидер долинали розпачливі нарікання головного агента, який вдвадцяте за день повторював, що йому доведеться відмовитися від усього. Бухгалтер повільно підвівся.
— Який жахливий галас! — прокоментував. Потім обережно перетнув кімнату, щоби поглянути на хворого, і, повернувшись, сказав: — Він не чує.
— Що? Помер? — запитав я, вражений.
— Ні, ще ні, — спокійно відповів той. А потім, натякаючи кивком голови на розгардіяш у дворі станції, докинув: — Коли мусиш правильно вести записи, то починаєш ненавидіти тих дикунів, смертельно ненавидіти, — і на мить замислився. — Коли ви побачите пана Курца, передайте йому від мене, що все тут, — він глянув на стіл, — у цілком задовільному стані. Не люблю йому писати — з цими нашими посланцями ви ніколи не знаєте, в чиї руки потрапить лист… на Центральній станції. — І він поглянув на мене своїми лагідними витрішкуватими очима.
— О, пан Курц піде далеко, дуже далеко, — озвався знову. — Стане великим цабе в адміністрації незабаром. Вони там, нагорі, — рада правління в Європі, ви ж розумієте, правда? — хочуть його просунути. — Потім замовк і знову повернувся до своєї роботи.
Шум ззовні затих, і, уже виходячи, я зупинився в дверях. Під акомпанемент рівного гудіння мух агент, якого мали відправити додому, лежав почервонілий і непритомний, бухгалтер, схилившись над своїми книгами, робив правильні записи цілком правильних операцій, а тим часом у п’ятдесяти футах від контори я досі бачив верхівки дерев гаю смерті.
Наступного дня я нарешті покинув цю станцію з караваном із шістдесяти осіб. Попереду в нас було двісті миль мандрівки.
Немає сенсу багато розповідати вам про неї. Стежки, всюди стежки: безліч протоптаних стежок, що помережили цю пустельну землю, то звиваючись у високій траві, то прямуючи через випалені луки, зарості, вниз і вгору через холодні яри, вгору і вниз по кам’янистих пагорбах, випалених спекою, — і скрізь самота, одинокість, жодної душі довкола, жодної хатини. Тубільці вже давно пішли звідсіля. Але, гадаю, якби раптом якийсь таємничий гурт негрів, озброєних усіма можливими видами смертоносної зброї, надумався б тинятися дорогами десь між Ділем[24] і Ґрейвсендом, лапати селюків направо і наліво, змушуючи їх переносити важкі вантажі, то всі тамтешні ферми й котеджі теж дуже швидко опустіли б. Однак тут не залишилося навіть жител. Хоча ні, я надибав кілька покинутих сіл. Було щось жалюгідне й дитинне у тих поруйнованих стінах із трави… Минали дні, й увесь час позаду мене лунав тупіт та шурхіт шістдесяти пар босих ніг: кожен носильник тягнув на собі шістдесятифунтову ношу. Розкласти табір, поїсти, поспати, зібрати табір, крокувати далі. Інколи ми натрапляли на мертвого носильника, простягнутого у високій траві біля стежки, а поряд із ним лежали його ціпок і порожня посудина для води. Непорушна тиша навколо й угорі… Безшелесними ночами іноді здавалося, що ген-ген лунає бій барабанів, то згасаючи, то наростаючи, — ледь чутне, але всеохопне дрижання: звуки моторошні, вабливі, закличні, дикі, проте сповнені майже такого глибинного значення, що і калатання дзвонів у християнських землях. Якось нам трапився білий чоловік у розстебнутому кітелі. Він відпочивав на стежці в оточенні озброєного почту — сухорлявих занзібарців — і був дуже приязний та веселий, аби не сказати п’яний. Він оголосив, що наглядає за ремонтом доріг. Не можу сказати, щоб я бачив десь бодай якусь дорогу чи який-небудь ремонт: хіба він вважав за один зі способів покращання шляхів тіло мертвого негра середніх літ з діркою від кулі у потилиці, на яке я наштовхнувся через три милі від того місця. Зі мною теж був один білий: непоганий хлопець, хіба що трохи опасистий, а відтак він часто грав мені на нервах, непритомніючи щоразу, коли ми видиралися вгору схилом розпеченого пагорба і кілька миль відділяли нас від води й тіні. Набридає, знаєте, тримати свою куртку замість парасольки над головою лежачого чоловіка, поки той отямиться! Тож якось я не стримався і запитав, навіщо він узагалі сюди припхався.
— Аби заробити трохи грошенят, певна річ. А ви про щó подумали? — процідив той крізь зуби у відповідь.
Потім він підхопив лихоманку, і його довелося нести у гамаку, підвішеному до палиці. А оскільки той невдаха важив цілих шістнадцять стоунів[25], то я був змушений увесь час лаятися з носіями. Вони тупцювали на місці або втікали, потай зникаючи серед ночі разом зі своїми ношами, — то був справжній заколот! Отож, якось увечері, я виголосив промову англійською мовою, доповнюючи її жестами, жоден із яких шістдесят пар очей, що були переді мною, не проґавили, і наступного ранку гамак уже слухняно несли на чолі каравану. Проте за годину я зіткнувся зі ще більшим нахабством: хворий бідака і гамак валялися в кущах… Покривала… стогони… жах! Важка жердина обдерла нещасному носа. Йому дуже хотілося, щоб я кого-небудь убив за це, але за носильниками й слід прохолов. І тут я пригадав слова старого лікаря: «З наукового погляду цікаво було б спостерігати за психічними змінами індивідів там, на місці…» І відчув, що потроху стаю цікавим для науки. Але все це було неважливим.
На п’ятнадцятий день я знову побачив велику ріку і нарешті пришкандибав до Центральної станції. Вона була розташована в затоці, оточена чагарниками й лісами, довкола неї з одного боку тягнулася смуга смердючого багна, а з трьох інших її оточував хиткий заслін очерету. Сякий-такий отвір правив за ворота, і єдиного погляду на те місце було досить, аби переконатися, що балом тут керує демон слабодухості. Майже з усіх будівель неквапом повивалювалися білі чоловіки з довгими палицями в руках, підходили, дивилися на мене і знову десь зникали. Один із них, товстий і вельми емоційний чолов’яга з чорними вусами, щойно я сказав йому, хто я, дуже красномовно і з численними відступами повідомив мені, що мій пароплав нині перебуває на дні річки. Мене мовби громом вдарило… Що, як, чому?.. Як це, «все гаразд»? «Сам начальник» був там? Все як годиться?
— Всі трималися чудово! Чудово! — збуджено тріскотів товстун. — Вам потрібно негайно піти до начальника. Він чекає!
Я не відразу збагнув реальне значення тієї катастрофи.
