Серце пітьми - Джозеф Конрад
Я ляснув його по спині й крикнув: «Будуть у нас заклепки!» А той зіп’явся на ноги, вигукуючи: «Та невже?! Заклепки!» — наче не вірив своїм вухам. Потім пробубонів: «Ви… так?» Не знаю чому, але ми обоє повелися, як божевільні: я приклав палець до ніздрі й таємниче кивнув головою. «Молодчага!» — заволав майстер і, піднявши одну ногу, клацнув пальцями над головою. Я ж спробував утнути джиґу[31]. І ми застрибали по залізній палубі. Старе судно жахливо задеренчало, а первозданний ліс на іншому березі потоку озвався гуркітливою луною, що покотилася над сонною станцією. Мабуть, таки дехто з подорожніх прокинувся у своїх халупах, бо в освітлених дверях хатини начальника з’явилася й зникла темна фігура, а через секунду-дві зникли й самі двері. Ми зупинились, і тиша, наполохана тупотінням наших ніг, знову ринула до нас із лісових нетрів. Висока стіна рослинності, маса переплетеного гілляччя, листя, суччя, стовбурів, нерухома в променях місяця, скидалася на стрімку лавину німого життя, на здиблений, увінчаний гребенем зелений вал, готовий упасти в потік і змести з лиця землі нас — жалюгідних маленьких істот. А проте, стіна застигла на місці. Здаля долинали притлумлене могутнє хропіння й плескіт так, наче якийсь іхтіозавр хлюпався у місячному промінні посеред великої ріки.
— Зрештою, — розважливо мовив майстер, — чому б нам мали не дати заклепок?
А й справді! Я не бачив причини, чому б нам їх мали не дати.
— Вони прибудуть за три тижні, — довірчо додав я.
Але вони не прибули. Замість заклепок нас спіткала навала, випробування, кара. Вона насувалася поетапно впродовж трьох тижнів: на чолі кожної групи прибулих ішов віслюк, що ніс на собі білого чоловіка у новому костюмі й жовто-коричневих черевиках, який на обидва боки роздавав поклони враженим подорожнім. Слідом за віслюком сунула юрба сварливих похмурих негрів з натрудженими ногами. Врешті посеред двору виросла ціла купа наметів, похідних стільців, цинових скринь, білих коробок, бурих тюків, і понад станційним гармидером нависла іще відчутніша атмосфера таємничості.
Це повторилося п’ять разів, і від тих людей відгонило духом безладної втечі, наче вони тягнули за собою товари з незліченних, либонь пограбованих, складів мануфактури й провіанту, щоби тут — у глушині — порівну все поділити. На дворі утворилося незбагненне скупчення речей, вартісних самих по собі, які людська глупота перетворила просто на поцуплене майно. Та очманіла зграя називалася «експедицією з дослідження Ельдорадо», і, гадаю, членів її зв’язувала обітниця мовчання. Втім, розмови їхні нагадували непристойні балачки піратів: цинічні, хижі й жадібні, без натяку на мужність, сміливість чи зухвальство. Жоден із тих людей не мав серйозних намірів, не був завбачливим, і, здавалося, вони навіть не підозрювали, що ці якості необхідні для того, щоби прожити у світі. Єдиним їхнім бажанням було вирвати скарб із надр цієї країни, а моральними принципами вони переймалися не дужче, ніж зломщики, що дісталися до сейфу. Хто оплачував витрати цієї шляхетної експедиції — я не знаю, проте очолював її дядько нашого начальника.
Зовні він скидався на м’ясника з бідного кварталу, і очі в нього були заспано-хитрі. Він гордовито випинав свій огрядний живіт, під яким ховалися куці ніжки, і, поки його зграя поволі захоплювала станцію, не розмовляв ні з ким, окрім свого небожа. Ці двоє постійно цілими днями бродили, схилившись одне до одного, і без кінця теревенили.
Я вже не переймався через заклепки. Людина здатна витримувати таку метушню не так уже й довго. «До біса!» — сказав я собі й пустив усе за течією. Часу для роздумів у мене було скільки завгодно, й іноді я згадував про Курца. Мені він був не надто цікавий. Аж ніяк. Зате кортіло дізнатися, чи дістанеться-таки ця людина, озброєна хоч якимись моральними принципами, вершини і як тоді вона діятиме?..
II
Якось увечері, розпластавшись на палубі свого пароплава, я почув, як чимраз ближче звучать голоси: то дядько й небіж прогулювалися берегом. Я знову опустив голову на руку й мало не задрімав, коли раптом хтось сказав, ледве що не над моїм вухом:
— Я безневинний, як маленька дитина, але не терплю, коли мною командують. Начальник я чи ні? Мені наказано було відправити його туди. Це неймовірно…
Зрозуміло, що ці двоє зупинилися на березі біля носа пароплава, якраз під моєю головою. Я не ворушився, мені таке просто не спало б на гадку: я був сонний.
— Таки неприємно, — буркнув дядько.
— Він просив правління послати його сюди, — продовжив небіж, — бо гадав, що покаже, на щó здатен. Я одержав відповідні інструкції. Але ж ви розумієте, який вплив має мати ця людина?! Це жахливо!
Вони обидва погодилися, що це й справді жахливо, а потім прозвучало ще кілька дивних зауваг: «після бурі настає тиша… одна людина… рада директорів… водить за ніс…» — уривки цих безглуздих фраз розвіяли мій сон. Тож я вже майже прокинувся, коли дядько кинув:
— Клімат може позбавити тебе від цього клопоту. Він там сам?
— Атож, — відказав начальник. — Він вирядив униз рікою свого помічника з такою-от запискою для мене: «Виженіть цього лайдака на батьківщину й більше не посилайте сюди таких типів. Краще я буду сам, аніж працюватиму з тими людьми, яких ви мені можете дати». Це було понад рік тому. Уявляєте, яке нахабство!
— А потім щó було? — хрипло запитав дядько.
— Слонова кістка, — уривчасто кинув небіж. — Багато… першосортної… дуже багато… та ще й від нього… так гидко.
— Щó, крім кістки? — проревів дядько.
— Накладна, — відповів, наче вистреливши з рушниці, небіж.
І на мить запала мовчанка. Вони говорили про Курца.
На той час сон утік від мене вже далеченько, проте, лежачи в зручній позі, я не ворушився і не збирався її міняти.
— Як сюди доправили ту слонову кістку? — пробурчав старший, який, схоже, був вельми роздратований.
Небіж пояснив, що вона прибула із флотилією каное під орудою Курцового прислужника, англійського клерка-напівкровки. Курц, вочевидь, теж збирався приїхати, адже в той час на його станції не залишилося ні товарів, ані провіанту, та, здолавши триста миль, раптом вирішив повернути назад і рушив у зворотну дорогу сам, у маленькому човнику із чотирма веслярами, доручивши напівкровці доправити слонову кістку до гирла ріки. Здавалося, обох чоловіків здивувало, що хтось на таке наважився. Вони не розуміли, навіщо це було робити. Що ж до мене, тоді я ніби вперше побачив Курца. Коротко та виразно: човник, чотири веслярі-дикуни
