Життєві аналогії - Гнат Мартинович Хоткевич

наївся ще отих колосків, що зірве, було, на бігу їх зубом і довго біжить з колосочком у роті, маючи маленькою гривкою та вибрикуючи. Але доводиться вже робити, і треба було бачити, як молодо брався він спочатку за роботу, як ревно тяг плуга; видимо рахував, що це все скоро минеться. Але потім, коли побачив, що робота не перестає звалюватися на нього що-дня, коли ясно зрозумів безрадісну дійсність,— сумно стояв уже він тоді, придавлений, знищений, покірно заходив до голобель, підставляв спину під черезсіделень і не пробував навіть протестувати, вирватися хоч на момент на волю, на рівні луки. Сумно приходив увечері додому, давав здіймати з себе хомута, і сам уже покірно йшов до хліву, до свого несвіжого сіна й вонючих ясел. Так і запаршивів він, не вирісши, як слід; шерсть зробилася брудною й кошлатою, у гриві та хвості й літом і зимою було повно реп'яхів та засохлої грязюки; він увесь осунувся, слабі тоненькі ноги майже не виросли, і взагалі ввесь він був типовим зразком тої осібної породи, що називається «мужицьким конем».

Але поки була жива стара кобила, все ж не було ще так трудно. А вже, як вона померла...

Поїхав якось Семен до глинища. Воза поставив поближче до глини, ще й догори поглянув: мов гора повисла над возом та кобилою — люди підкопали. Копає собі й Семен. Утомиться, сяде, спочине, скрутить цигарку, викурить у холодочку. Та й кобилі гарно: від глини сирість іде, муха не так б'є. І... далі нічого не пам'ятає — глинище обвалилося.

Піднявся галас на селі.

— Глинище обвалилося!!. Глинище обвалилося!!.

Діти біжать, кричать. Люди — саме обідня пора була — вибігають із хат зі шматками хліба, на ходу підперізуються. Хто заступа схопив, хто просто коляку...

Ридаючи, прибігла й жінка Семенова. Об землю билася, поки чоловіка відкопували. Тоді тільки й заспокоїлася, як побачила живим й кинулася йому на шию.

А кобила пропала. Мабуть камінюкою якою вдарило її по голові, а морду заліпило глиною, — хто його знає, як уже воно там сталося, а тільки неживою її відкопали.

— Та бог з нею... з кобилою... Аби ти,— говорила жінка Семенова, дивлячись на чоловіка повними сліз очима.

Отак і зостався Сіренький сам. Звалилася тепер на нього вся й важка й легка робота. Тягав він сани по розмоклій дорозі так, що аж груди тріщали, і плуга тягав, і з паном на вокзал бігав, батога доволі коштуючи, як що пан попадався сердитий. Доводилося й у лісі мерзнути під тонкою рогіжкою, і під кригу зимою провалюватися, і голодному над гнилою соломою місяцями простоювати. Не багато, як то кажуть, прожилося та багато пережилося. Захирів він, підірвався...

— Узявся я бруси з міста перевозити,— сказав Семен жінці увечері.

— Кому?

— Кому ж? Лавушнику. Хату хоче перекинути.

— Ну що ж, їдь.

Тільки й розмови. Тихо в хаті.

— Та я поїду. Тільки дорога той... розквацювалася — ні возом, ні саньми.

— А ти не накладай багато: коник плохенький.

— Не був би плохенький, як би кобилу не вбило, ще який би кінь хвацький вийшов.

Знову тиша в хаті.

— Я б і радий не по-багато накладати, так коли ж він сам накладатиме. А він уже надавить, хай би йому душу так на тім світі надавило.

Та й вправду, навалив лавушник. Хазяйською рукою навалив.

Смикнув Сірий — і зразу мабуть почув, що не вивезти йому цієї ваготи.

— Но-но, Сіренький!.. Но-но, маленький!..

Бився коник з останніх сил у своїй бичів'яній упряжці, вилізав із свого лохматого хомута, але толку було мало.

От виїхали за місто. Чорним-чорна простяглася дорога серед оголених піль. Де-не-де лише біліли плямки снігу на полях.

— Но-но, Сіренький!.. Но-но, маленький!..

Важко дихає шкапина і вже хитається. Смикне, смикне — і знову стане. Боки бистро підіймаються й блищать від поту. А підводи он уже де, далеко.

— Доганяй, Сіренький!.. Доганяй, маленький!..

Високо замахнувши головою, впав Сіренький зразу з усіх чотирьох. Мов відрізав.

І злість така нараз напала на Семена — прямо немилосерна злість. Йому здалося, що то все лінощі.

— Вставай, чортова скотино! Вставай, щоб ти йому здохла!.. — кричав він і бухав чобітьми в живіт. Але Сіренький не вставав, тільки відкидав голову при кожнім зідханню. Ноги витяглися впоперек дороги, сухі такі, безсилі.

І зрозумів Семен, що не вставати більше його Сірому, його доброму помічникові. Кинувся до нього, розсупонив, розстібнув тремтячими руками черезсіделень, дугу зняв...

— Ну, вставай же, вставай, голубчику... Та ну ж бо, ну!..

А Сірий і не намагався підводитись. Дихати наче стало йому легше, тільки голова все так само кивала, відкидаючися при кожнім зідханню.

— Та ну ж бо, голубчику...

... Крикнув Семен товаришам. Стали ті, вернулися назад. І ні слова ніхто з них не сказав: кожний і без слів розумів, що це означає. Тільки старий дід підійшов до коня, помацав якусь жилу на шиї й безнадійно махнув рукою.

— Добити треба...