Життєві аналогії - Гнат Мартинович Хоткевич
То чому ж не спробувати знайти смисл у тім, щоби витиснути з життя весь зміст його радощів і утіх, щоби знайти, а ні — то вирвати можливе «щастя»? А, не кажіть мені, що погоня за хвилевими радощами недостойна людини! Не кажіть, що виривання з чужих рук — то є насильство. Що з того?.. Я хочу засадою й догмою поставити насолоду, а далі — après nous — le déluge. Я хочу з веселим та нахабним сміхом пройти повз кімнату труженика й кинути йому камінь у вікно. Я хочу вдарити ногою скорбну істоту, що впала до ніг мені з мольбою, але перешкоджає слухати дзвону кришталевих бокалів, шипіння іскристого напою. Я хочу вирвати з рук жебрака той шматок хліба, що впав з мого столу, погнутого під вагою яств. Я хочу захитати всі моральні основи, я хочу...
І ти, ти, бідний, глупий робітниче! От лежиш ти тепер у поросі переді мною — чому ти не поставив перед собою інших задач? Твоє життя, що кінчається тепер серед оцих убогих стін, далеко від усяких радощів і утіх, може пішло б іншими шляхами, і ти, забруднивши трохи душу, носив би, може, чисту одежу. Ти взнав би, може, що таке ілюзії щастя, упився б може розкішним поцілунком життя...
І наче в калейдоскопі, пролинуло переді мною сіре оте існування.
Чи було хоч що-небудь світле в цім ряді бідних буденних образів, в оцих плямах темного кольору на чорному тлі? Де хоч один момент життя для себе? Душа ж, певно, рвалася вперед, розум бився серед питань, як вільний олень б'ється в міцних охотничих тенетах. Хотілося йти далі, поширювати свій світогляд, за генієм пізнавати смисл знання, а через нього й існування смисл. І замісць того — вічне шукання шматка хліба, вічне заковування духа в ланцюги. Ох, які ж вони важкі — оті ланцюги для духа!
І вони певне вже так придавили його тисячолітнім рабством предків, що йому навіть і здалека не приходила в голову можливість розв'язати питання життя яким-небудь бистрим раптовним шляхом. Йому тільки безконечно жаль було самого себе, коли він бачив, що мусить віддавати свою душу на компроміс, а свій час — на безплідну роботу; йому тільки страшно було дивитися, як в радощах прожигають життя здорові люди, коли в той же самий час сотні тисяч таких же людей блукають у тьмі; як за одну ніч у пащу розпусти кидається стільки грошей, що десятої долі їх стало б на цілий рік життя його матері й сестрі. Йому тільки невиносимо боляче було бачити експлоатацію, рабоволодіння й білих негрів.
Він скінчив семинарію. В руках папірець, перед яким одчиняються де-які низенькі двері. Є можливість хоч трохи двинутися вперед, до знання, в безконечну просторінь вільної думки, але... нема сил зоставити в злиднях тих, з ким пов'язали пута крови. Він і сам довго дивувався, коли перерахував, скільки то обов'язків кинув чоловік собі під ноги, — але все ж пішов заробляти гроші, віддаючи себе самого. Так мати-пелікан викльовує собі груди, щоб нагодувати дітей своєю теплою кров'ю.
Куди ж іти? В попи? Накласти на себе вічне ярмо, що його ні скинути, ні послабити? Ні, на це треба інших сил і іншої натури. Бути нечесним пастирем чи попросту пастухом — це гріх перед власною совістю. А бути дійсним отцем своєї пастви — о, це так трудно, майже непосильно.
Так куди ж іти? В чиновники? Так там можна засохнути над мертвим ділом, або, переписуючи нікчемні, нікому, окрім архівних мишей, непотрібні папери, приєднати й власну особу до плеяди людей у мундирах.
Ні... Коли вже вмирати, то вмирати так, щоб на твоїм трупі хліб виріс; коли вже продавати себе, то бодай так, щоби кожний прожитий день не був лише стогоном ображеної, закованої душі.
Самому нема змоги йти далі, то треба хоч ті знання, що маєш, передати ще біднішим. До праці! До праці на твердій ниві народній, де тернія і волчці родилися досі! До праці для них, темних й убогих, для їх дітей, нещасних від народження... Тут смисл! Тут життя!..
І він працював... Усі сили віддавав дітям, решту — матері. Що ж зоставалося самому?
Є плід на берегах Мертвого моря. Він висить на гілці й красується показним боком. Але доторкніться до нього — і він розсиплеться геть у гнилий порох. Залізом та муром берегти його треба від смілих дотиків,— і вчителя кидали з села в село, віддавали під догляд, під огляд і просто гляд, звільняли; але всі ці засоби усмиряють лише тих, хто розуміє в чім тут діло. А він ніяк не міг зрозуміти,— що ж він такого поганого робить. ! працював, працював — і доробився до туберкульозу.
Тепер він умирає. Дихання все більше утруднюється; очі неначе застигли, дивлячися на потусторонню велич, і все худе мертвенне лице сяло вищою красою.
Я взяв його руку — вона була холодна. Пустив — вона повисла. От прийшло воно, оте останнє зідхання,— і тихо-тихо, непомітно закінчилося життя, а тут, на землі зостався тільки труп, що завтра ж кине нестерпучий сморід довкола.
