Життєві аналогії - Гнат Мартинович Хоткевич
Не балувала Пашку доля ще змалечку. «Виховувалася» вона у свого дядька-лавушника, що в нього було досить і своїх клопіт, а взяв він Пашку до себе просто, коли можна так сказати, через пальці, котрими на нього показували сусіди.
— І якого йому ще ідола треба? — казали вони, криючи під цією грубою формою безліч благородних почувань.— Якого йому ще ідола треба? Лавка, дім свій, дітей нема, тільки двоє їх з отою беззубою. А Пашчина мати, як там не кажи, а сестрою рідною йому доводилася.
І дядько, вислухавши кілька разів отаке, був змушений, нарешті, взяти до себе племінницю, хоч і «скрипів серцем».
Та й взагалі якісь дивно могутні впливи мали на долю Пашки оті всякі пальці. Ні одна з більш-менш значних змін у життю Пашчинім не сталася сама собою, а все через пальці. Захотілося, наприклад. Паніці вчитися. Тітка лавушниця, в крайнім ступеню обурення, казала їй добросердечно:
— Ах, ти ж, паскудо неприкаяна! А що ж я по хазяйству сама тоді маю бігати? Навіщо ж ми тоді тебе брали? От і відігрій змію за пазухою!
Переконана цими, та й іншими, аргументами, Пашка залишила свою думку про школу й далі бігала, куди посилали. Але варт було сусідам, мешканцям усіх отих соломою, залізом і черепицею критих хаток побалакати раз-другий не з лавушником, ні! а між собою, за обідом, що от, мовляв, якої святої жисті наш Скоробагатько: не хоче племінниці до школи віддавати, щоб її там не обідили часом. Варт, кажу, було сусідам побалакати отак разок-другий поміж собою, у своїм сімействі, за обідом чи там за вечерею — і Скоробагатько, стиснувши зуби, віддавав Пашку до школи, відбував договір з учительшею.
Три роки, як батогом ляснув, пішли на школу. Пашка виросла, була б уже доброю робітницею, помічницею при лавці, але, як на біду, зійшлися раз на базарі дві лисячим хутром підбиті кохти: одна покрита синім каніхвасом, а друга якимсь рудуватим сукном. Зійшлися й розбалакалися, тримаючи свої кошики «з провізією» під боком.
— А вже скільки ж вони й помитарили її, так і не доведи ж, мати пресвята богородице!..
— Ох, і не кажіть, Іванівно. Знаю я, через дорогу живемо.
— От і тепер: дівці дванадцять років, саме б пора її до вчення якого віддати, а він держить, — не пускає. А без учення куди ж вона буде годитися? Хіба...
— А чи не для того він її й держить? Думка така — самому здасться.
Міцно поцілувавшися, підсмикнувши свої спідниці, кожушанки розіходилися, а несподіваним результатом отакої приятельської бесіди було те, що Пашку віддано в науку до m-me Angan з контрактом на п'ять літ.
Ні, таки що не кажи, а пальці мали велике значіння в долі Пашчиній.
От закінчилося й учення, знову вернулася до дядька Пашка. Сидить, обшиває всіх, латає, пере, штопає, — словом, вертає затрачений капітал. І от треба ж було отакого нещасного випадку!
Одного прекрасного вечора приходить у гості до Скоробагатьків якаcь далека їх родичка, того ступеня родичання, що називається десятою водою на киселі, або — нашому тинові двоюродний пліт. Жінка то була здоровенна, вершків так на дванадцять росту, багатенька собі, отже незалежна, літня досить — все те неначе давало їй право на одверте виголошування своїх думок.
Прийшла і, наче виконуючи тяжке своє земне призначення, почала вичитувати.
— Я, Семене, людина проста. У мене що на умі, те й на язиці. Може це й не подобається кому, я не знаю, але такою вже мене бог создав (вона чомусь була переконана, що бог приймав велику участь у її сотворению). Такою вже, кажу, мене бог создав. От я тобі й кажу: недобре ти робиш, не харашо. От ти, правда, скормив, споїв дівчину. Діло хароше. І багато гріхів спишеться тобі з книги на тім світі. Але пощо ж робити, діло наполовину? Кінчай, а тоді вже й награди дожидай.
— Та жодної награди... — почав був виправдуватися лавушник, але родичка твердо виконувала призначену їй на землі місію — «глаголом пекти серця людей» і не давала Скоробагатькові навіть рота роззявити.
— Помовчи, помовчи. Я старша за тебе, отже дай раніше мені сказати. Я кажу: кінчай діло, а тоді награди жди від творця, господа нашого милосерного. Пощо ти держиш дівку в себе? Пощо, кажи?
— Та я...
— Підожди, підожди. Пощо, кажу, дівку держиш у себе? Аби про тебе не знати що казали?
— А щоб їм язики повідсихали! — не витерпів лавушник.
— Та ти не лайся без толку, не лайся. А от узяв би ти та по-христіянському, та по-божому опреділив би її на службу куди-небудь. От вона вилюдніла б, світа б побачила, та й собі що-не-що справила б. А то — річ світова — трапиться чоловік, то дивись і перев'язати нічим. А воно й про те треба подумати, діло таке. Не вік же їй у дівках сидіти. Така вже наша доля бабська...
І Пашку бачимо після того білошвейкою в благороднім домі, де був, між іншим, і «гарний син». Бувають такі. «У мене гарний син», говорить тоді про нього мамаша й розповідає гостеві, яким гарним був її син ще навіть тоді, коли, підстрибуючи й радіючи, робив усякі негречности на руки няньці. Гість, звичайно, потакує й дивується. Впрочім, бувають і
