Життєві аналогії - Гнат Мартинович Хоткевич

З криком розпачу, з риданнями кинулася мати до тіла свого сина. Я вийшов геть.

Сонце піднялося вже високо, пригрівало й ласкало всю землю. До школи бігли діти, хлопчики й дівчатка.

— Сьогодні не будете вчитись,— сумно сказав я їм.

— Чому? Хіба сьогодні свято?

— Ні... Ваш учитель помер...

Тихо ввійшла маленька громадка маленьких людей до кімнати свого дорогого вчителя, і чисті сльози оросили худу руку, що звисла з ліжка. То єдина нагорода тобі, бідний тружениче. Нехай же дарунком вони, оті сльози, будуть тобі й «там», аби ти, прикрашений ними, мов перлинами, знайшов утіху за гірке земне життя.

Простими польовими квітками убрали діти домовину свого вчителя, білий рушник положили на ноги й по черзі читали псалтир молодими голосами...

Тихий ранок.

Розкинулася й ніжно розіслалася невеличка обгорожена поляна-лука. Недалеко вузенька річка, вся заросла очеретами. Посеред поляни стара дупляста верба.

Сонце недавно зійшло. Тихо голублячи квітчастими холодними ще проміннями маленьку річечку, підіймало воно пару над нею; пара ця прозоро виблискувала й легкою димкою здіймалася вище. А піднявшися, щезали легкі хвилі, мов у глибині древности, натомісць же приходили нові й нові, такі ж легкі, такі ж прозоро-чисті. Безконечна просторінь рівнодушно вимагає все нових і нових жертов, а ще могутніша сила життя не томиться висувати все нові й нові продукти своєї творчости.

Вигнав пастушок скотину на поляну, зачинив і прив'язав ворота у плоті, а сам пішов кудись. Ще холодно, трава росяна, і корови стоять; зрідка лише якась нетерпляча смикне найвищу травинку.

І яких тільки корів тут немає! І руді й чорні, і чисті й з плямами... В одної роги загнулися вперед, у другої навпаки, назад; одна узброєна сильно, наче живе ще серед диких стад і кожної хвилі мусить бути готовою до оборони, а друга — навпаки, майже втратила зброю в процесі примітивної зоокультури, в результаті довголітніх впливів несвідомого підбору. А зігнала їх разом воля людини.

От трохи на-боці стоїть руда корова, а коло неї маленьке телятко. Воно простягає шию й ніжиться коло матери, а та тільки ласкаво дивиться, неначе посміхається. Велика сила любови дала оцим звірятам красу й поставила їх нарівні з усім сотвореним. І мимоволі спитає себе прохожий: звідки взялося стільки любови, стільки духа в нечуттєвім продукті еволюції протоплазми?

Ласкаво голубить свою дитину корова. Вона чекає, поки сонце всміхнеться веселіше та обігріє з однаковою мудрістю й сніг на високій вершині Гаврізанкара, і густий садок вишневий коло хати, і річку в балці, і стадо корів, і самопевність людську.

От воно й піднялося вище. Сипнуло промінням, теплом, щедро відміряючи його на всяку долю; випило росу з маленьких пазушок листка, пригріло пташку в густому чагарнику й блиснуло на залізі окованого воза, що от викотився з-за дерев на дорогу й зупинився коло воріт.

З нього вилізло двоє: один ситий, в гарній піддьовці, підперезаний червоним поясом, у картузі, а другий — захудлий, босий, з копицею кошлатого волосся на голові.

— Оце й воно?— питав ситий.

— Та оце ж і воно, Корнію Семеновичу.

А Корній Семенович тільки голівкою похитав.

— Дивись ти... Називається теля! А я думав, що кошеня.

— Ех, дядінько... Та коли б не... так хіба б я продав? Та боже сохрани! Воно ж іще маленьке, йому рости та рости ще. Так як же, Корнію Семеновичу?

— Добре, добре... За-ради твоєї бідности тільки й беру.

Одчинили ворота. Увійшли на поляну.

— Та вірьовку візьми, — приказував той, що виграв у борні за існування.

— Візьму, візьму. А то її, пожалуй, так і не вдержиш,— відповідав програвший.

Не вдержиш...

Від чого?

Від проявлення почуття такого ж, як і твоє, від приближения до тебе, від бажання захистити свою дитину перед твоїм апетитом...

Пішли. Тихий ранок віяв солодким диханням спокою, сонце посилало любов у проміннях своїх, але ніхто не дивився на красу, ніхто її й не розумів. Бідний, як і завжди, взяв на себе найважчий обов'язок: приговорюючи — «Манька... Манька», накинув вірьовочку на шию корові. А той, другий, обхопивши обома руками теля, потяг його до свого кованого воза. Телятко брикало своїми тоненькими ногами, напружувало всі свої мускуленята, але що ж... Не мало воно пащі крокодила, левових пазурів, лисичої хитрости, голок їжакових. Воно вміло тільки жалібно кричати й кликати на поміч.

Корова рванулася. Але міцно тримає за вірьовку продавець. Він уже не каже ласкаво: «Манька, Манька», а бридко лається й з усієї сили тягне вірьовку. Теля кричить.

— Та ну... Іди! Ба яке!..

— Стій! Стій, чортова скотино! А щоб ти йому здохла!..

І крики, і рев, і жалібне мукання наповнили тиху світло-зелену поляну. Щез спокій, потопталася трава, і навіть сонечко закрилося хмаркою.

Теля лежало вже на возі зі скрученими ногами, а на луках ще йшла боротьба: корова виривалася й болюче ревла.

— Та годі тобі вже, Кузьмо! Іди вже.