Його прощальний уклін, Артур Конан Дойль

— Ви не знаєте? Таж його також загребли. Вчора вночі вдерлися в його крамницю, і він сам, і всі його папери тепер у Портсмутській в’язниці. Ви-то втечете, а йому, бідоласі, доведеться розсьорбувати кашу, і добре ще, якщо не повісять. Ось тому я й хочу не зволікаючи перебратися за океан.

Фон Борк був вольовим чоловіком, мав достатньо витримки, але було неважко помітити, що ці новини його схвилювали.

— Як же вони дісталися до Стейнера? — бурмотів він упівголоса.

— Оце справді удар! Може статися ще дещо гірше: того й дивись, вони й мене схоплять...

— Ну що ви!

— Можете мені повірити. До моєї домовласниці приходили з допитами. Я, тільки-но почувши це, подумав, що час давати драла. Але ось чого не збагну, містере: як ті поліційні нишпорки дізнаються про таке? З того часу, як ви найняли мене, Стейнер уже п’ятий, кого схопили, і я знаю, хто буде шостим, якщо вчасно не втечу. Як ви все це поясните? І не соромно зраджувати своїх?

Фон Борк від гніву став червоний, як буряк.

— Як ви смієте так зі мною розмовляти?

— Не мав би достатньо сміливості, містере, — не пішов би до вас на таку роботу. Але викладаю вам усе, як на сповіді. Я чув, що тільки-но агент зробить свою справу, ви, німецькі політикани, навіть раді, якщо його приберуть.

Фон Борк схопився з крісла.

— Маєте нахабство заявляти мені, що я видаю власних агентів?

— Цього я не казав, містере, але десь тут нишпорить нашіптувач, або хтось працює на обидві сторони. І вам слід було б довідатися, хто це. Я, у будь-якому разі, більше шию підставляти не буду! Перекиньте мене в Голландію, і чим швидше, тим краще.

Фон Борк втамував свій гнів.

— Ми дуже довго працювали разом, аби сваритися тепер, напередодні перемоги, — мовив він. — Ви працювали чудово, йшли на великий ризик, я цього не забуду. Звісно, їдьте в Голландію. У Роттердамі зможете сісти на пароплав до Нью-Йорка. Всі інші пароплавні лінії за тиждень стануть небезпечними. То я заберу ваш список і покладу його до інших документів?

Американець тримав пакет у руці й не проявляв навіть найменшого бажання з ним розлучатися.

— А як бути з грошенятами?

— Що таке?

— Маю на увазі винагороду за працю. Мої п’ятсот фунтів. Той, хто мені допоміг, наприкінці вперся, як віслюк, довелося його вмовляти — дав йому ще сотню доларів. А то ми б залишилися ні з чим — і ви, і я. «Так не годиться», — каже він мені, і бачу, що не жартує. Але друга сотня своє зробила. За це я виклав дві сотні, тож поки не отримаю свого — паперів не віддам.

Фон Борк усміхнувся не без гіркоти.

— Ви, здається, не дуже високої думки про мою порядність, — зауважив він. — Хочете, щоб я віддав гроші до того, як отримав папери?

— Що ж, містере, ми люди ділові.

— Гаразд, зроблю, як хочете. — Фон Борк сів за стіл, заповнив чек, вирвав аркуш із чекової книжки, але віддавати його не поспішав. — Якщо вже ми, містере Олтемонт, перейшли на такі взаємини, то не бачу причин, чому мені варто довіряти вам більше, ніж вам мені. Ви все зрозуміли? — додав він, поглянувши на американця через плече. — Я покладу чек на стіл. І маю право вимагати, щоб ви дали мені спершу поглянути на вміст пакета, а вже потім узяли чек.

Американець передав пакет, не промовивши ні слова. Фон Борк розв’язав мотузку, розгорнув два шари обгорткового паперу. Кілька секунд він не зводив здивованого погляду з невеликої книжки в синій палітурці, на якій золотими літерами було витиснуто: «Практичний посібник із розведення бджіл». Але довго розглядати цей недоречний напис йому не довелося: міцні руки, немов залізні лещата, обхопили його шию ззаду й притиснули до його обличчя насичену хлороформом губку...

— Ще скляночку, Ватсоне? — спитав містер Шерлок Голмс, простягаючи пляшку з токайським.

Дебелий, кремезний шофер тепер уже сидів за столом і з помітною готовністю підсунув свій келих.

— Непогане вино, Голмсе.

— Чудове, Ватсоне. Наш клієнт, котрий зараз лежить на дивані, запевняв мене, що воно з особистого льоху Франца-Йосифа в Шенбруннському палаці. Чи можу попросити вас відчинити вікно? Пари хлороформу не сприяють приємним смаковим відчуттям.

Сейф був відчинений, і Голмс витягав звідти досьє за досьє, швидко переглядав кожне, а потім акуратно складав їх у валізу фон Борка. Німець хрипів на дивані, голосно дихаючи; його руки та ноги були стягнуті ременями.

— Можна особливо не поспішати, Ватсоне. Нам ніхто не завадить. Будьте ласкаві, натисніть на дзвінок. У будинку нікого немає, крім старої Марти, — свою роль вона зіграла бездоганно. Я прилаштував її тут одразу ж, як тільки взявся за розслідування цієї справи. Ага, Марто, це ви! Вам буде приємно дізнатися, що все гаразд.

Поважна старенька стояла на порозі й із усмішкою зробила реверанс перед Голмсом, але дещо перелякано поглянула на постать, розпростерту на дивані.

— Не хвилюйтеся, Марто. З ним нічогісінько не сталося.

— Дуже рада, містере Голмс. Певним чином він був непоганим господарем. Навіть хотів, щоб я поїхала з його дружиною до Німеччини, але це не збіглося би із вашими планами, чи не так, сер?

— Ну, звісно ж, ні. Поки ви залишалися тут, я був спокійний. Але сьогодні нам довелося чекати на ваш сигнал.

— Це через секретаря, сер.

— Та я знаю. Його машина обігнала нашу.

— Я вже думала, що він ніколи не поїде. Я знала, сер, що застати його тут не входило у ваші плани.

— Певна річ, ні. Ну, почекали з півгодини, яке це має значення. Як тільки я побачив, що ви загасили лампу, то збагнув, що шлях вільний. Завтра, Марто, можете зайти до мене в готель «Кларідж» у Лондоні.

— Слухаюся, сер.

— Сподіваюся, що у вас усе готово до від’їзду?

— Атож, сер. Він сьогодні відправив сім листів. Я списала адреси, як зазвичай.

— Чудово, Марто. Завтра я їх перегляну. На добраніч. Ось ці папери, — продовжував він, коли старенька пішла до себе, — особливої цінності не мають. Адже вся інформація, що міститься в них, давно передана в Німеччину. Це все оригінали, які не так легко вивезти за кордон.

— Отже, користі від них — нуль?

— Я б так не сказав, Ватсоне. У будь-якому разі, за допомогою них ми можемо перевірити, що знає, а чого не знає німецька розвідка. Мушу зауважити, що більшість цих документів пройшла через мої руки і, природно, вони нічого не варті. Мені буде приємно спостерігати на схилі років, як німецький крейсер увійде в протоку Солент, керуючись схемою мінування, яку склав я. Але, Ватсоне, дозвольте на себе поглянути. — Голмс відклав роботу й узяв товариша за плечі. — Я вас ще не бачив при світлі. Ну, як на вас подіяли роки, що спливли? Бачу, ви такий самий життєрадісний чоловік, яким були завжди.

— Зараз я почуваюся років на двадцять молодшим, Голмсе. Ви