Його прощальний уклін, Артур Конан Дойль
— Зачекайте! — зупинив його Голмс. — Хто відчинив двері?
— Літня жінка, мабуть, його економка.
— І вона, вочевидь, спитала, хто ви, і ви їй відповіли?
— Атож.
— Продовжуйте, будь ласка.
Мак-Фарлейн витер спітніле чоло й продовжив:
— Ця жінка завела мене в їдальню, доволі скромна вечеря вже була на столі. Після кави містер Джонас Олдейкр запросив мене в спальню, де стояв важкий сейф. Він його відімкнув і витягнув купу документів, які ми почали розбирати. Закінчили вже десь опівночі. Він мовив, що не хоче будити економку, і випустив мене через двері спальні, які вели надвір і весь час були відчинені.
— Фіранка була опущена? — спитав Голмс.
— Не впевнений, але здається, що наполовину. А, згадав! — він підняв її, щоб випустити мене. Я не міг знайти ціпок, але він заспокоїв: «Не біда, синку, ми тепер, сподіваюся, будемо бачитися частіше, і хочу вірити, що цей обов’язок не стане для вас обтяжливим. Прийдете наступного разу та й заберете свій ціпок». Так я й пішов — сейф відчинений, а пачки документів — на столі. Було вже пізно повертатися в Блекгіт, тому я переночував у готелі «Анерлі Армз». Ось, власне, і все. А про цю страшну подію дізнався лише в потязі...
— Маєте ще запитання, містере Голмс? — поцікавився Лестрейд. Слухаючи Мак-Фарлейна, він разів зо два скептично підняв брови.
— Поки не побуваю в Блекгіті — ні.
— У Норвуді, хотіли ви сказати, — виправив Лестрейд.
— Саме це я й хотів сказати, — поділився своєю загадковою усмішкою Голмс.
Хоча Лестрейд і не любив згадувати це, але він не один раз і не двічі переконався на власному досвіді, що Голмс зі своїм гострим, як лезо бритви, розумом бачить набагато глибше, ніж він, Лестрейд. Останній підозріло глянув на мого товариша.
— Маю потребу переговорити з вами, містере Голмс, — сказав він. — Що ж, містере Мак-Фарлейн, ось мої констеблі, а кеб чекає внизу.
Нещасний юнак піднявся і, благально поглянувши на нас, вийшов із кімнати. Полісмени пішли за ним, Лестрейд залишився. Голмс узяв зі столу чернетки заповіту й уважно взявся їх вивчати.
— Цікавий документ, Лестрейде, чи не так?
Шерлок простягнув нотатки інспектору. Представник влади спантеличено покрутив їх у руках і сказав:
— Я розібрав лише перші рядки, потім ще кілька посередині другої сторінки та два наприкінці. У цих місцях почерк майже каліграфічний, все інше написано дуже нечітко, а три слова взагалі неможливо прочитати.
— І що ви думаєте з цього приводу? — спитав Голмс.
— А що думаєте ви?
— Гадаю, що заповіт писали в потязі. Каліграфічні рядки написані на зупинках, нерозбірливі — під час ходи потяга, а зовсім незбагненні — коли вагон підскакував на стрілках. Експерт відразу визначив би, що заповіт складено в приміському потязі, бо лише при підході до великого міста стрілки розміщені одна за одною настільки часто. Якщо вважати, що він писав усю дорогу, можна зробити висновок, що це був експрес, який лише один раз зупинявся між Норвудом і вокзалом Лондон-бридж.
Лестрейд зареготав.
— Ну, містере Голмс, для мене ваші теорії занадто мудрі. Який це має стосунок до того, що сталося?
— Безпосередній: це підтверджує розповідь Мак-Фарлейна, зокрема те, що Джонас Олдейкр склав свій заповіт нашвидкуруч. Імовірно, він займався цим дорогою до Лондона. Дуже цікаво, що людина пише настільки важливий документ у таких невідповідних обставинах. Напрошується висновок, що він не надавав йому великого значення. Саме так вчинила б людина, котра наперед знає, що заповіт ніколи не виконає свою функцію.
— Що б там не казали, але він написав свій смертний вирок, — заперечив Лестрейд.
— Ви впевнені?
— А ви ні?
— Можливо. Мені в цій справі ще не все зрозуміло.
— Не зрозуміло? Але ж чіткіше й бути не може. Юнак несподівано дізнається, що в разі смерті якогось немолодого джентльмена він успадковує його майно. І що робить? Не кажучи нікому ні слова, під якимось приводом вирушає того ж вечора до свого клієнта, чекає, поки економка (єдиний, крім господаря, мешканець будинку) засне, і, залишившись зі своїм благодійником сам на сам, убиває його, спалює труп у штабелі дощок, затим вирушає в місцевий готель. Сліди крові на підлозі та на руків’ї його ціпка майже не помітні. Можливо, йому здалося, що він убив Олдейкра безкровно, тому вирішує знищити труп, аби замести сліди, які, ймовірно, неодмінно вказували б на нього. Це ж очевидно.
— У тому-то й річ, любий Лестрейде, що аж надто очевидно. Серед ваших чеснот немає однієї — уяви, але все ж спробуйте уявити себе на місці цього юнака на одну мить і скажіть: вчинили б ви вбивство ввечері того ж дня, коли дізналися про заповіт? Невже вам не спало б на думку, що сусідство цих двох подій небезпечне, а ще небезпечнішими є слуги, котрі знають про вашу присутність у будинку. Адже двері гостеві відчиняла економка! І, врешті-решт, витратити стільки зусиль, аби знищити труп, і залишити в кімнаті ціпок, щоби всі знали, хто злочинець! Погодьтеся, Лестрейде, що це малоймовірно.
— Що стосується ціпка, містере Голмс, то ви не гірше за мене знаєте, що злочинці часто хвилюються й роблять те, чого б ніколи не зробили в нормальному стані. Швидше за все, він просто побоявся повернутися за ціпком у спальню. Спробуйте вигадати версію, яка пояснювала б факти краще, ніж моя.
— Та скільки завгодно! — стенув плечима Голмс. — Будь ласка, ось, наприклад, цілком імовірний варіант. Дарую його як робочу гіпотезу. Якийсь волоцюга йде повз будинок і завдяки піднятій фіранці помічає в спальні двох чоловіків. Адвокат пішов. Входить волоцюга, зауважує ціпок, хапає його й убиває Олдейкра. Потім влаштовує пожежу, спалює труп і зникає.
— Але навіщо волоцюзі спалювати труп?
— А навіщо це робити Мак-Фарлейну?
— Щоб знищити докази.
— А волоцюга хотів зробити вигляд, що ніякого вбивства не було взагалі.
— Чому ж волоцюга нічого не взяв?
— Бо побачив, що з паперів для нього жодної користі.
Лестрейд похитав головою, хоча мені здалося, що вигляд у нього перестав бути таким самовпевненим.
— Якщо ваша ласка, містере Голмс, шукайте свого волоцюгу, а ми займаємося Мак-Фарлейном. Хто має рацію — покаже майбутнє. Але раджу вам, містере Голмс, звернути увагу ось на яку обставину: вдалося встановити, що не пропав жоден папірець, а Мак-Фарлейн — єдиний у світі, кому нічого не треба було брати. Бо як законний спадкоємець він і так мав усе отримати.
Цей аргумент начебто справив на мого приятеля враження.
— Не можу заперечувати, — сказав він,
