Його прощальний уклін, Артур Конан Дойль

— Батьківщина вимагає жертв, Ватсоне, — видихнув Голмс, смикнувши себе за рідкий жмут волосся під підборіддям. — Завтра це стане лише неприємним спогадом. Поголю бороду, зроблю ще якісь зміни в зовнішності, а завтра знову з’явлюся в «Кларіджі» таким, яким був до цього американського іміджу. Даруйте, Ватсоне, я, здається, зовсім розучився розмовляти англійською. Хочу сказати — яким був до того, як мені довелося перевтілитися в американця.

— Але ж ви вже покинули справи, Голмсе. До нас долинали чутки, що ви живете життям відлюдника серед ваших бджіл і книжок на маленькій фермі в Сассексі.

— Щира правда, Ватсоне. І ось плоди мого дозвілля, mag­num opus[2] цих останніх років. — Він узяв зі столу книжку й прочитав уголос увесь заголовок: «Практичний посібник із розведення бджіл, а також деякі спостереження над відділенням бджолиної матки». Я сам це зробив. Погляньте на плоди нічних роздумів після днів, наповнених працею, коли я вистежував працьовитих бджілок точно так само, як колись ловив злочинців у Лондоні.

— Але як сталося, що ви знову взялися за роботу?

— Сам не знаю. Річ у тім, що міністру закордонних справ я б ще відмовив, але коли сам прем’єр-міністр зволив відвідати моє скромне помешкання... Справа в тому, Ватсоне, що цей джентльмен, котрий лежить на дивані, — той горішок, який виявився не по зубах нашій контррозвідці. Це справді непересічний фахівець. У нас постійно щось не ладналося, і ніхто не міг збагнути, у чому справа. Декого підозрювали, ловили агентів, але було зрозуміло, що їх таємно спрямовує якась дужа рука. Абсолютно необхідно було її виявити. На мене чинили потужний тиск, наполягали, щоб цією справою зайнявся особисто я. Я витратив на неї два роки, Ватсоне, і не можу сказати, що цей час не приніс мені приємного хвилювання. Спершу я подався в Чикаґо, пройшов вишкіл у таємному ірландському товаристві в Баффало, добряче потурбував констеблів у Скібберіні і, врешті-решт, привернув до себе увагу одного з найдрібніших агентів фон Борка, а той рекомендував мене своєму шефу як корисну людину. Як бачите, роботу виконали складну. Й ось фон Борк вшанував мене довірою, хоча більшість його планів чомусь провалилася, а п’ятеро найкращих агентів потрапили до в’язниці. Я стежив за ними й здавав, як тільки вони дозрівали... Ну, сер, сподіваюся, ви почуваєтеся не так уже й погано?

Останнє зауваження було адресоване самому фон Борку, котрий спершу довго хапав ротом повітря, задихався й часто моргав, але тепер лежав нерухомо та слухав те, що говорить Голмс.

Раптом його обличчя спотворила лють, і він вибухнув щирою німецькою лайкою. Поки бранець лаявся, Голмс продовжував швидко й діловито переглядати документи.

— Німецька мова, хоча й позбавлена мелодійності, найвиразніша з усіх мов, — зауважив Голмс, коли фон Борк нарешті замовк, мабуть, вичерпавши весь свій арсенал. — Еге, здається, ще одна пташка потрапляє в клітку! — вигукнув він, уважно подивившись на кальку якогось креслення. — Я давно примітив цього скарбника, але все ж не думав, що він аж настільки негідна людина. Містере фон Борк, вам доведеться відповісти за багато речей.

Полонений насилу підвівся й витріщився на свого ворога з дивною сумішшю подиву та ненависті.

— Я з вами поквитаюся, Олтемонте, — промовив він, повільно карбуючи слова. — Нехай на це піде все моє життя, але ви своє отримаєте.

— Мила стара пісенька, — гмикнув Голмс. — Скільки разів я її чув у минулі роки! Улюблений мотив покійного професора Моріарті. І полковник Себастьян Моран, як відомо, також любив її виспівувати. А я ось досі живий і розводжу бджіл у Сассексі.

— Будь ти проклятий, двічі зраднику! — вигукнув німець, намагаючись вивільнитися від ременів і спопеляючи Голмса ненависним поглядом.

— Ні-ні, справа не настільки жахлива, — всміхнувся Голмс. — Моя вимова свідчить про те, що містер Олтемонт із Чикаґо — це, по суті, міф. Я скористався ним, а тепер він зник.

— То хто ж ви тоді?

— Загалом, це несуттєво, але якщо вам так уже цікаво, містере фон Борк, можу сказати, що я не вперше зустрічаюся з членами вашої родини. Колись я розплутав чимало справ у Німеччині, і моє ім’я, можливо, вам достатньо відоме.

— Хотів би я його дізнатися, — сказав похмуро пруссак.

— Це я сприяв тому, щоб розпався союз між Ірен Адлер і покійним королем Богемії, коли ваш кузен Генріх був посланцем. Це я врятував графа фон Ґрафенштейна, старшого брата вашої матері, коли йому загрожувала смерть від руки нігіліста Копмана. Це я...

Фон Борк підвівся, здивований.

— Є лише одна людина, котра...

— Саме так, — підтвердив Голмс.

Фон Борк застогнав і знову впав на диван.

— І майже вся інформація йшла від вас! — бідкався він. — Чого ж вона вартує? Що ж я накоїв! Я знищений, моя кар’єра загинула без вороття!

— Ваш матеріал, звісно, не зовсім надійний, — погодився Голмс. — Він вимагає перевірки, але часу у вас на це мало. Ваш адмірал виявить, що нові гармати більші, а крейсери ходять, мабуть, дещо швидше, ніж він очікував.

У відчаї фон Борк вчепився за власне горло.

— Свого часу неодмінно виявиться ще купа неточностей, — продовжував Голмс. — Але у вас є одна чеснота, рідкісна серед німців: ви спортсмен. Ви не відчуватимете до мене ворожості, коли збагнете, що, одуривши стільки народу, нарешті обдурили й самого себе. Ви робили все можливе на благо своєї країни, а я — своєї. Що може бути природнішим? І до того ж, — додав детектив аж ніяк не злісно, поклавши руку на плече фон Борка, — усе ж краще загинути від руки шляхетного ворога... Я вже переглянув усі папери, Ватсоне. Якщо ви допоможете мені підняти бранця, гадаю, нам варто негайно ж вирушати до Лондона.

Зрушити фон Борка з місця виявилося нелегким завданням. Розпач подвоїв його сили. Нарешті, схопивши німця за лікті з обох боків, двоє друзів повільно повели його садовою доріжкою — тією самою, якою він усього кілька годин тому крокував із такою пихатою впевненістю, вислуховуючи компліменти знаменитого дипломата. Після нетривалої боротьби фон Борка із усе ще зв’язаними руками та ногами всадовили на вільне сидіння маленького «форда». Його коштовну валізу втиснули поруч із пасажиром.

— Сподіваюся, вам зручно, наскільки це дозволяють обставини? — сказав Голмс, закінчивши приготування. — Ви не заперечуватимете, якщо я запалю сигару й засуну її вам до рота?

Але всі ці люб’язності не вплинули на оскаженілого німця.

— Вважаю, що ви усвідомлюєте, містере Голмс, що коли ваш уряд схвалить те, що ви зробили зі мною, це означає війну?

— А як щодо вашого уряду та його дій? — спитав Голмс, стукаючи по валізі.

— Ви приватна особа. У вас немає ордера на мій арешт. Вся ваша поведінка абсолютно протизаконна й обурлива.

— Абсолютно, — погодився Голмс.

— Викрадення німецького громадянина...

— І крадіжка його особистих паперів.

— Загалом, ви