Його прощальний уклін, Артур Конан Дойль

Але й наступного дня ми не наблизилися до розв’язання загадки. Після сніданку нам принесли записку, і Голмс із усмішкою простягнув її мені. Ось що в ній було:

«Сер, смію вас запевнити, що, переслідуючи мене, ви даремно гаєте час. Як ви переконалися минулої ночі, у задку моєї карети є вікно, і якщо вас не лякає двадцятимильна прогулянка, кінцевим пунктом якої будуть ворота вашого готелю, то можете сміливо податися за мною. Але мушу вам сказати, що оте стеження аж ніяк не допоможе містеру Ґодфрі Стонтону. Впевнений, що найкращою послугою, яку можете надати цьому джентльменові, було б ваше негайне повернення до Лондона. Скажіть вашому господареві, що вам не вдалося натрапити на його слід. У Кембриджі ви нічого не розвідаєте.

Щиро ваш, Леслі Армстронґ».

— Авжеж, медик щирий і чесний опонент, — погодився Голмс. — Але він розпалив мою цікавість, і я не поїду звідси, поки не дізнаюся, куди та навіщо він їздить.

— Карета вже біля його дверей, — повідомив я. — А ось і він сам! Поглянув на наше вікно. Сідає в карету. Може, мені спробувати щастя на велосипеді?

— Ні-ні, мій любий Ватсоне! При всій моїй повазі до вашої природної кмітливості, маю сказати, що лікар вам не до снаги. Я вже якось сам спробую з ним упоратися. Боюся, що вам наразі доведеться зайнятися чимось іншим, бо поява двох нишпорок-незнайомців в околицях Кембриджа викликала б небажані чутки. Ви обов’язково знайдете багато цікавого в цьому поважному місті, а я намагатимуся принести ввечері сприятливіші новини.

Але й цього дня моєму товаришеві не пощастило. Він повернувся пізно ввечері, втомлений і розчарований.

— Увесь день змарнував, Ватсоне. Знаючи напрямок поїздок медика, я об’їздив усі тамтешні села, спілкувався з шинкарями й іншими обізнаними людьми. Я обійшов Честертон, Гістон, Вотербич й Окінґтон, і всюди спіймав облизня. Щоденна поява карети точно не залишилася б непоміченою в цьому «сонному царстві». Словом, рахунок два–нуль на користь лікаря. Телеграми не було?

— Була, я її розпечатав, ось вона: «Помпей. Зверніться Джеремі Діксон Трініті-коледж», — і нічого не збагнув.

— Та це ясно. Телеграма від нашого приятеля Овертона. Відповідь на моє запитання. Зараз пошлю записку містеру Джеремі Діксону. Впевнений, що цього разу удача, без сумніву, всміхнеться нам. До речі, як минув матч?

— У сьогоднішній вечірній газеті розміщено докладний звіт про нього. Виграв Оксфорд. Ось чим закінчується звіт: «Поразка світло-блакитних пояснюється відсутністю славетного гравця міжнародного класу Ґодфрі Стонтона. Це було відчутно вже на перших хвилинах зустрічі. Відсутність комбінаційної гри в лінії нападу, млявість в атаці й обороні звели нанівець зусилля цієї сильної та дружної команди».

— Отже, неспокій нашого приятеля Овертона мав підстави, — зауважив Голмс. — Але особисто я поділяю думку лікаря. Регбі мене також абсолютно не обходить. А зараз — спати, Ватсоне! Завтра нас чекає копіткий день.

Коли, прокинувшись наступного ранку, я побачив Голмса біля каміна з невеликим шприцом у руках, то аж сторопів. Шприц асоціювався в мене з його єдиною слабкістю, тому я вирішив, що мої найгірші побоювання справдилися. Побачивши такий вираз мого обличчя, Голмс зареготав і поклав шприц на стіл.

— Ні-ні, любий друже, не варто турбуватися! Шприц цього разу — не знаряддя зла, а скоріше ключ до розгадки таємниці. Я покладаю на нього велику надію. Усе поки що нам сприяє. Я тільки-но здійснив невеличку вилазку. А тепер добряче поснідайте, Ватсоне, бо сьогодні ми візьмемо слід доктора Армстронґа. І я не дозволю ні собі, ні вам навіть хвилини спочинку, поки не заженемо його в нору!

— Тоді слід прихопити сніданок із собою. Я не встигну поїсти, адже медик зараз поїде. Карета вже біля дверей.

— Сьогодні це не має значення. Нехай їде. Він буде генієм, якщо йому вдасться вислизнути від нас. Коли поснідаєте, ми спустимося вниз, і я познайомлю вас із одним чудовим детективом.

Ми зійшли вниз, і Голмс повів мене до стайні. Відкривши стійло, він вивів присадкуватого собаку — рябого покруча біґля з гончаком.

— Дозвольте представити вам Помпея, — сказав він, — гордість місцевих мисливців. Судячи з його статури, він не дуже добре бігає, зате чудово тримає слід. Ну, Помпею, хоча ти й не надто швидкий, але, гадаю, двом лондонцям середнього віку буде нелегко гнатися за тобою, тому дозволю собі прикріпити до твого нашийника цей шкіряний повідець. А тепер уперед! Покажи, на що здатен...

Він підвів пса до будинку лікаря. Той понюхав землю і, натягнувши повідець, завзято кинувся вулицею. За півгодини ми вже були за містом.

— Що це означає, Голмсе? — спитав я.

— Старий заяложений прийом, але часом дає чудові результати. Сьогодні вранці я зазирнув у двір до лікаря й облив зі шприца заднє колесо карети анісовою олією. Помпей гнатиметься за ним хоч до самого Джон-о’Ґротса. Щоб збити його зі сліду, нашому приятелеві довелося б переправлятися через Кем у кареті. От хитрун! Ось чому йому вдалося втекти тоді вночі!

Пес раптом круто звернув з дороги на порослий травою путівець. Через півмилі він вивів нас на інше шосе. Слід круто повернув праворуч. Дорога обігнула місто зі сходу та повела в напрямку, протилежному тому, в якому ми почали переслідування.

— Отже, цей гак він зробив винятково заради нас, — зазначив Голмс. — Не дивно, що мої вчорашні пошуки ні до чого не призвели. Лікар грає за всіма правилами. Цікаво, що його змушує вдаватися до таких хитрощів? Он там, праворуч, вочевидь, Трампінґтон. Погляньте, Ватсоне. Ага, карета! Мерщій за нею, Ватсоне, поки не пізно!

Він кинувся в найближчу хвіртку, тягнучи за собою Помпея, який упирався. Тільки-но ми сховалися за живоплотом, як карета промчала повз нас. На мить я побачив доктора Арм­стронґа. Він сидів згорблений, обхопивши руками голову — живе втілення горя. Поглянувши на спохмурніле обличчя мого супутника, я зрозумів, що й він помітив стан доктора.

— Боюся, щоб наші пошуки не спіткав сумний кінець, — зітхнув він. — Але ми зараз усе дізнаємося. Помпею, вперед! Он до того дому!

Сумнівів не було: ми досягли мети. Помпей із гавкотом бігав біля воріт, де ще виднілися сліди карети. Голмс прив’язав собаку до тину, і ми доріжкою поквапилися до будинку. Мій приятель постукав у невисокі прості двері, трохи зачекав і постукав знову. Усередині хтось був, звідти долинав стогін, сповнений безнадійного відчаю та горя. Голмс нерішуче постояв біля дверей, потім озирнувся на дорогу. Нею мчала карета, запряжена парою сірих коней.

— Лікар повертається! — видихнув Голмс. — Мерщій у будинок. Маємо дізнатися, у чому справа!

Він відчинив двері, і ми опинилися в холі. Стогін посилився, переходячи в безперервний відчайдушний крик. Він долинав звідкілясь ізгори. Голмс стрімко кинувся туди, я за ним. Він штовхнув прочинені двері, і ми зупинилися від переляку.

На ліжку нерухомо лежала молода вродлива дівчина. Її спокійне бліде обличчя обрамляло пишне золотисте волосся. Потьмянілі, широко розплющені блакитні очі втупилися в стелю. Біля