Меч Сагайдачного - Віктор Вальд
— Іване! — всміхнувся пан Собеський. — Якщо шукатимеш цікаву і важливу службу, згадай про мене. А якщо ні... Мені здається, що нам однаково доведеться зустрітися.
— На все воля Божа, — смиренно відповів Іван Сірко.
Пан Дзевульський скочив на берег і гукнув шинкареві:
— Злазь на пісочок, Йонатане. Думаю, що тобі зручніше буде зі мною. Так швидше до свого шинку в Києві потрапиш. Січ — не для тебе. У тебе світла голова... Може, ще зайду до твого шинку біля Львівської брами!
Під згідними і прощальними поглядами тих, хто залишався на кораблику, Йонатан підвів очі до небес, мабуть, дякуючи своєму богові, й спритно, як для його віку, зіскочив на берег.
— Може, пане Богдане, і ти з нами, разом з нареченою? — запитав пан Собеський.
— Іди, Богдане. Ганні немає ходу по січових володіннях. Із військом пана комісара скоріше до хутора свого доберешся. Зачекалася тебе матінка. Передай від мене уклін. Може, якось завітаю до вас і до тих трьох чудодійних джерел, — заохотив Іван Сірко. — А ми, панове, рушаймо далі...
Простеживши поглядом за тим, як відчалює від берега човен, Якуб Собеський обернувся до свого помічника і з усмішкою сказав:
— Ну, пане Дзевульський, починай свою розповідь про те, де був, що бачив і що корисного засвоїв!
Якуб Собеський був у чудовому настрої, тож мало не обійняв Антоніма, але вчасно схаменувся. На нього з німим обуренням дивився, не кліпаючи, розчервонілий пан Ружинський, якому все пояснили, але він того не приймав ні душею, ні розумом. Підстароста уманський і чигиринський продовжував триматися за руків’я шаблі, все ще сподіваючись, що ясновельможний пан комісар дасть наказ схопити цього пана Коцького.
Махнувши на нього рукою, Якуб Собеський прийняв від свого помічника меч і переможно підняв його над головою.
А в цей час човен відплив майже до середини Дніпра.
— Тримай на лівий берег, — тихо мовив Іван Сірко.
— І він ще сміє говорити! — голосно вигукнув пан Бродський. — Ти щойно зрадив мене, всіх козаків і покійного гетьмана Сагайдачного! Ти віддав меч! Меч Сагайдачного — у руки ляхів!
— На Січі цього не схвалять. Товариство має про це дізнатися, — тяжко зітхнувши і з гнівом занурюючи у воду весло, сказав дядько Івась.
Нічого не відповів Іван Сірко. Жодних виправдань. Жодних пояснень.
А коли до очеретів і заростів лівого берега залишалося не більше тридцяти кроків, скочив на борт і кинувся у воду.
— Ой! — вигукнули одночасно пан Бродський і дядько Івась.
— Ох і дурний, — не витримав пан Ковальський. — Нам хоч і на три місяці, але свободу виторгував. А сам...
— Може, сумління десь у душі знайшов? — дивлячись, як заспокоюється вода, мовив пан Бродський.
— Та ну вас! — сплюнув дядько Івась. — Вирине, де й коли йому нужда буде. То ж Іван Сірко! Його вся Січ знає як... Ох-хо-хо! Недобре з тим мечем вийшло. Ой недобре...
Епілог
Здається, ніколи не переробиш ту роботу на хуторі. Кожен день за щось братися потрібно. То вівці стригти, то лоша на світ Божий проситься, то траву викосити слід, то жолудів у лісі набрати...
Здається, є кому сідло те полагодити, — але ж воно улюблене, і хто, як не Богдан, достеменно знає, де підтягнути і як ушити. Ось і всівся з першим сонячним променем у дворі, обклавшись шкірою, шилом, голкою та дратвою.
Цікаво спостерігати за тим, як хутір прокидається. Вибігає на росу дітвора босонога, а за нею, потягуючись, виходять дідусі та бабусі. І дітям, і старим уже незмога вилежуватися, коли сонце запрошує до нового дня. Це молодята все не можуть відірватися від нічних обіймів. Та й хлопцям і дівчатам, які гуляли вночі біля річки, важко голову відірвати від гусячих подушок.
Нічого — поніжаться ще трохи і за роботу візьмуться. Знають, що господар Богдан — жайворонок, який бажає першим побачити схід сонця. І матінка його Агафія рано встає. Все не намилується своїм Богданом, який повернувся з полону агарянського. Ось і прокидається ранесенько і поспішає привітатися з сином.
Побачила, що Богдан розклав інструмент, і всміхнулася, і сльозу краєм хустки змахнула. А син, побачивши, що стоїть на ґанку матінка, встав, низько вклонився і побажав доброго здоров’я. А здоров’я Агафії краще. Мов помолоділа і всім цікавиться, як і раніше, при живому чоловікові.
Здавалося, що й не переживе зустрічі з сином. Впала на руки Пилипа і зомліла. Ледве водою з лісових джерел вцілили. Потім учепилася в рукав сина і до глибокої ночі не відпускала. Аж наступного дня прийшла до тями і веліла столи щедро накривати і гостей з усієї околиці кликати. А тоді побачила красуню, яку Богдан на хутір привіз, — і ще дужче зраділа. Тепер чекає весілля, а далі готуватиметься до найважливішого після материнства — прийняти турботи бабусі. Хоча і одне, й інше — материнство, те святе, для чого і створив Господь жінку.
Тільки ще до великих частувань відбув Богдан із нареченою в київські землі. Не докоряла за те матір. Сказали їй, що бажає син познайомитися з майбутньою ріднею і все влаштувати як слід.
Дякувати Богу, що повернувся Богдан скоро і з добрими новинами. Восени і поведе Ганну під вінець. А там Боженька і синочком обдарує...
Усе так добре, що бажати більшого — значить здивувати Господа.
Усміхнулася мати синові й пішла поратися по господарству. А Богдан роботу продовжив. Доки стіл до сніданку накриють, буде сідло як новеньке.
Сів поруч Пилип. Посивів він за ті два роки, що не бачилися, але очі все ті ж — жваві й уважні.
— Я ось що прийшов сказати...
— Кажи, — кивнув Богдан.
— Уже рік минув, паничу, як ти щасливо повернувся.
— Бачу, що скоро літо і потрібно з косами до коваля їхати.
— Не про те я...
— А про що? — відставив убік інструмент Богдан, побачивши розгублене обличчя свого помічника.
— Потягнуло мене до тих трьох джерел у лісі. Згадалось, як рік тому пан комісар там дурня одного вистежував. Та й давно я ті джерела не чистив. От і взяв лопату, сокиру, грабельки й пішов. Підходжу й бачу — сидять біля тих
