Меч Сагайдачного - Віктор Вальд
Потинявшись до вечора по Дніпру, обігнувши кілька великих островів, галери відійшли в лиман, побоюючись нічного нападу. Адже було таке, і не раз, коли козацькі чайки піднімалися просто з води — і з них на палубу вистрибували мокрі шайтани-козаки з шаблями в зубах.
— Це моя друга хата, — зітхнувши, сказав Іван Сірко, щойно закінчили вкривати очеретом і гілками маленький кораблик, що врятував їм життя.
— Де та хата? — відбиваючись від комарів, запитав пан Бродський.
— А все це! — широко розставив руки Іван.
— Тому тебе комарі не гризуть? — похмуро запитав пан Дзевульський, якому так само встигли допекти комарині атаки.
— Що козакові комар? Не звертай на нього уваги, і все... Гаразд. Не йдіть нікуди з цього острівця. Я зараз.
Здається, по воді пішов Іван. Потім стрибнув, потім ще через щось переступив — і зник за величезними деревами, які майже по крону стояли у воді. Незабаром повернувся з великим оберемком трави.
— Ось. Потріть між долонь — і ту зелень нанесіть на руки й обличчя. Так, як дядько Івась робить.
— То дієві трави — болотна м’ята, меліса, звіробій. На них комар не сідає, — підтвердив старий козак, перетворюючи своє обличчя на зелену маску.
— Ну чисто Водяник! — вигукнула Ганна. — Дивіться! Точнісінько як старі люди кажуть: старезний дід, покритий водоростями. Бракує тільки довгої бороди і хвоста.
— Водник — володар річок, озер, ставків і боліт! І він головує над русалками. А ти і є русалка! Потерпи, бо комарі зіпсують личко.
З тими словами дядько Івась мазнув зеленою кашкою, що була на його долоні, по обличчю дівчини.
— Справді русалка! — розсміявся Богдан, а за ним й інші чоловіки.
Увечері, коли турецькі галери пішли до лиману, Сірко сказав:
— Ось і добре. Зараз вогонь розкладемо і кашу зваримо.
— Котел і крупа у нас знайдуться. Я постарався до нашого від’їзду з наїдками. А ось вогонь? — І пан Дзевульський розвів руками. — Чував, що козаки рибу варять у дерев’яних відрах, але щоб на воді багаття розкласти? Чи на кораблику пана Ковальського?Іван переглянувся з дядьком Івасем, і вони, й слова не мовивши, взялися за справу. Спочатку зрубали товсту гілку і нагострили кінці. Потім увігнали ту довжелезну палицю у вогкий ґрунт. Навколо неї за допомогою гнучких стебел прив’язали короткі палички завдовжки з руку. В результаті вийшов пучок дров, пов’язаних між собою. Підпаливши такий незвичайний смолоскип, підвісили над ним невеликий казан із водою, на ланцюгу з гачком спустивши його з гілки, під якою і влаштували багаття.
Уже в темряві, при світлі жарин, що дотлівали, їли по черзі довгоочікувану гарячу кашу і від душі раділи.
— Іване, а чому ти кажеш, що це твоя друга хата? — згадала Ганна.
Вони залишилися втрьох із Богданом, наймолодші, а тому охочі бачити зірки і слухати під ними щось цікаве.
— Та тут я і виріс...
— Як тут? — здивувалася дівчина. — Коли мене з подружками викрали розбійники і продали ординцям, то по дорозі говорили між собою, що нижче Січі по Дніпру тільки нечисть водяна живе...
— І то правда! — розсміявся Іван. — Ох, часу нема, а то я показав би, де вперше побачив Водяника, де пісні русалок слухав, а де зі столітнім сомом розмовляв.
— Смієшся, Іване? — буркнув Богдан.
— Ні. Не сміюся. Було те зі мною, коли брат Кужель, відірвавши мене від мамки з батьком (а таким, як брат Кужель, ніхто відмовити не сміє), завіз на ці острови і покинув. Знаєш, якого страху я натерпівся... Після того не розумію, чого люди трусяться, побачивши щось жахливе або почувши про нього. А було мені років сім тоді. Пам’ятаю: везе мене брат Кужель у мішку і все вовченя моє проганяє. А вовченя те я з лісу маленьким виніс. Собакою і вірним другом воно для мене було. Убив його кілька років тому осман із пістоля. І сам за те голови позбувся. Ось так... А тоді довго добиралися. Брат Кужель із тим вовченям подружився і тому не вбив його. Потім, коли я залишився сам, моє вовченя, а дав я йому ім’я Сірко, мене від голоду рятувало. Приносило то тваринку, то рибинку. А зазвичай яйцями я харчувався, поки до острова турка мертвого не прибило. Знайшов я на тому трупі ніж, кресало — і веселіше мені стало. Потім брат Дога з’явився і за ногу мене підвісив хитрою петлею. А я примудрився і його так само підвісити...
— Іване, ти нам казки розповідаєш? Завезли, кинули... Який малюк тут сам вижити зміг би? — не витримав Богдан.
— Казки? Ну так... Казки. Правда твоя. Нікому не казав, а тут придумав.
— А я б послухала ще, — попросила Ганна. — Може, то й не казки. Га, Іване?
Іван зітхнув.
— Добре було б люльку з димом посмоктати. Та я забув сказати тому ляхові. А він не курить і не подумав прикупити доброго тютюну, та ще й славних турецьких люльок на всіх узяти. Була в мене така — з білого каменю, з чудовим різьбленням і з бурштиновим мундштуком. Пропала та люлька, як і багато іншого. У козака тільки і є, що душа при тілі. А що втратив, покинув або товаришеві віддав — те в іншому поході повернеться. Ні про що сумувати не варто. Козак — це те, що сьогодні з ним і на ньому. А завтра... То тільки Богу відомо...
— Але як же так? — не погодилась дівчина. — Все втрачати, покидати, роздавати... А як же в хату? А як же для господарства? А діти як? Ти, Богдане, теж такий?
— У Богдана хутір, кози, вівці, коні. Він козак домовитий, не те що я — перекотиполе, сьогодні тут, а завтра... — махнув рукою Іван.
— Та як же так жити можна? — тяжко зітхнула дівчина.
— То особлива козацька доля, — сказав тихо Богдан. — То козаки-сіромахи, які від жінок відвертаються і про дітей не замислюються. Їм би
