Нові коментарі
У неділю у 18:53
Суки где вторая часть
Серце пітьми - Джозеф Конрад
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Химера - Михайло Савович Масютко

Химера - Михайло Савович Масютко

Читаємо онлайн Химера - Михайло Савович Масютко
головою, розумієте ви? — головою!

Це людина високої думки, а ви лізете до нього зі своїм городом!

— А хто ж нам віддасть наш город?

— Тепер нема «наш» — «ваш». Тепер усе колгоспне. Одрізали — значить треба було одрізати ваш город!

— Візьміть, товаришу, вашу заяву. Я вам нічим допомогти не можу, — сказав поет.

— Бачиш, сину, — казав дід до онука, йдучи додому, — ти казав, що він такий, як Тарас Шевченко. Де йому до Тараса Шевченка!

— Я не казав, що він такий, як Тарас Шевченко. Де йому до Тараса Шевченка!

— Я не казав, що він такий, як Тарас Шевченко. Я тільки казав, що він уміє підбирати слова до ладу й до прикладу так, як Тарас Шевченко.

— Він підбирає слова до прикладу, та не до ладу.


04.09.1965

ДЗВОНАРКА

Коли дзвонила до церкви черниця Оксана, вдома всидіти ніхто не міг.

Старі й малі, хлопці й дівчата вбиралися якнайкраще і поспішали на поклик того дзвону.

Як не до церкви, то хоч ближче до тих чарівних звуків, що розсипала якоюсь магічною силою та незвичайна дзвонарка.

Вони, ті звуки, котилися верхами кучерявих дерев, похилих стріх і линули далеко-далеко у рівний і безмежний, як море, степ.

Там, у тому степу, ті звуки хвилювали ніжні голови волошок, будили від сну тендітну берізку, змушували усміхатися рудоверхий боркун, спиняли невгамовне перекотиполе.

І здавалося тоді перехожому, що всі ті квіти вторять дзвонам. І не дзвонять, а співають про свою долю, виливають сум і радощі, які так довго не давала висловити їхня німота.

Черниця Оксана пристала до церкви після розпуску якогось монастиря над Дніпром. Була вона молода і струнка. З її тугої постаті аж випирала сила життя, хоч як ретельно ховала її чернеча кирея. Глибокі сірі очі дивилися на світ з якоюсь холодною байдужістю і презирством, а між тим здавалося, що у глибині тих очей, десь на самому дні, ховалась якась нікому не відома таємниця.

Життя поклало на її молоде лице дві рівні зморшки біля уст. Саме там, де на людському обличчі народжується усмішка. Але черниця Оксана ніколи не всміхалася, і від цих зморшків віяло скоріше якоюсь скорботою, ніж радістю. Воднораз і очі, і скорботні зморшки, і гордо піднята догори голова, і струнка постать створювали у ній якусь величність і неприступність.

Черниця Оксана виконувала всі обов’язки по церковному господарству, а крім того вона добровільно брала на себе обов’язки дзвонаря. Вона любила дзвонити до церкви, і особливо чудово лунав її дзвін навесні, на Великодні свята. Мабуть, пташки і квіти допомагали їй у тім дзвоні. А восени вона дуже рідко дзвонила, і сама впадала у якийсь несамовитий сум, а якщо й дзвонила, то звуки були переповнені якоюсь невимовленою тугою. Зате навесні вона розкривала перед усім світом ту таємницю, що так глибоко приховувалась у її скорботних очах.

Ось вона дзвонить. Ось вона сіпає щосили за мотузку найбільшого дзвону. Вітер підхоплює цей звук і несе тривожити усе живе в довколишнім світі. Та це ж той перший поцілунок, який вона дістала від свого милого після довгих страждань.

Ось розкотилися часті звуки найменших дзвонів — це вони йдуть удвох на гору збирати квіти, і ті квіти так мило всхміхаються їм.

Ось покотився степом довгий відгомін якогось невиразного звуку — це вона гукає на нього під лапатим кленом. Знову радісні звуки маленьких дзвонів — це він іде. Це він обнімає її! Це він цілує її!!!

Ось чується сумовитий звук середнього дзвону — це вони розлучаються, це він наділяє її останнім поцілунком і вона бажає йому щасливої дороги.

Знову радісний звук — це вони зустрічаються знову.

А ось замовкли всі дзвони. Лише луна їх котиться далеко степом. Це вона забула про нього, це вона хотіла його замінити іншим.

Щосили сіпнула вона за мотузку тріснутого дзвону — хрипливий звук тривожними перекатами покотився з дзвіниці — це поцілунок чужого. І далі пішли звуки, переповнені найбільшого суму й скорботи — це покинув її милий.

І ніхто не знав, що творилося тоді на тій дзвіниці під чорною чернечою киреєю. Щоразу, як затихали звуки, вона обертала в далину своє обличчя з заплаканими очима: безмовно кликала його.

О, прийди! Я порву цю чорни кирею, я віддам для тебе всю силу життя, яку так міцно стиснув цей чернечий поясок.

О, пробач мені, не будь такий жорстокий!

О, прибудь до мене хоч на хвилинку, дай мені змогу показати тобі силу моєї любові, а після цього хай хоч небуття.

Вона розплющувала очі й пильно вдивлялася у ті постаті, що спокійно чимчикували до церкви. Вона знала, що він не прийде, але все ж в ті короткі хвилини чекала його. І їй ставало легше. А потім знову в її очах з’являлось повне презирство до цього світу і до цих людей.

Часто вона питала себе: що б вона робила, якби не було цих дзвонів, кому б вона розповідала про своє горе? А так її слухає і степ, і небо, і пташки, і квіти, і стрункі тополі, і шовкова трава. А тоді хто? Люди? Людям цього розповісти не можна, бо вони не зрозуміють її.

Якось восени у неділю черниця Оксана встала рано-раненько. У цей день душу її стискав якийсь особливий сум. Осінь — це найтяжча для неї пора, це той час, коли покинув її милий. Вона не могла дивитися на пожовкле листя, що падало з дерев, бо їй здавалося, що то обриваються її надії.

їй захотілося у цей день задзвонити так, щоб зняти з серця хоч частину цього великого суму.

Коли вже йшла до церкви, то побачила на дзвіниці якихось людей. І раптом

Відгуки про книгу Химера - Михайло Савович Масютко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: