Химера - Михайло Савович Масютко
— Добре, я сам подам. Пиши. Пиши так. Був у нас город, що перейшов мені разом з хатою від мого батька, а моєму батькові від мого діда…
— А дідові від прадіда?
— І то правда. Пиши, що той город ми обробляли та користувалися ним, аж поки не приїхав у наше село оцей теперішній голова. Як його? Ти знаєш. Не вимовлю його прізвище.
— Добре. Я вже написав.
— Пиши, що цей теперішній голова відрізав у нас наш город, а дав нам шмат землі коло глинища, де нічого не росте. Я не здужаю туди ходити, бо старий, а ти малий, а мати твоя на має часу для городу за роботою в колгоспі…
— То, може написати, що й батько мій помер?
— Пиши й про батька. Може хоч цим розжалобимо його… Напиши й про те, що голова колгоспу, одрізавши нам город попри саму хату, посіяв там конюшину, і як тільки наша гуска чи курка зайде в ту конюшину, відразу дає штраф. Нашим курям і гусям нема де дітися, хоч у хату бери.
— Та цього вже, може, не треба?
— Чого не треба?
— «Хоч у хату бери».
— Ну то напиши «хоч прив’язуй за ноги». Пиши, що ми просимо, щоб нам віддали наш город.
У клубі було вже повно людей, а на передніх лавках ніхто не сідав. Там дід з онуком і сіли.
На сцені за столом, укритим червоною матерією, сиділо все колгоспне правління, а збоку, коло трибуни, сидів один незнайомий.
— Ото він? — спитав дід в онука.
— Мабуть, він.
Голова колгоспу, що сидів на чільному місці за столом, встав і заговорив:
— Товариші колгоспники! До нас приїхав знаменитий поет. Честь йому і слава!
Голова почав плескати долонями, а за ним почали плескати всі присутні. І дід, дивлячись на інших, два рази вдарив долоню об долоню.
— Товариші колгоспники! Наш славний поет приїхав до нас із самого Києва. Не злякався він ні морозу, ні бездоріжжя, приїхав на творчу зустріч з трудівниками села. Так послухаємо ж нашого дорогого гостя з великою увагою та повагою!
Ще раз усі заплескали в долоні, і той незнайомий, що сидів на сцені, підійшов до трибуни. Він розклав перед собою купу паперів і сказав:
— Дорогі друзі! Я прочитаю вам свої вірші на колгоспні теми. Перший вірш називається: «Сіє трактор овес».
Сіє трактор овес, Торохтить він увесь. Дир-дир-дир, дир-дир-дир, Дир-дир-дир, дир-дир-дир. Як не крикне бригадир: «Уперед, трактори, Уперед богатирі, Бо ж усі ж ми за мир!» Дир-дир-дир, дир-дир-дир. Сіє трактор овес, Торохтить він увесь, Тільки вітер, тільки вітер, Тільки вітер з-під колес…— Ти куди, Юхиме? — гукнув щодуху голова колгоспу.
— Та я, — почулося з задніх рядів, — забув з радіатора воду випустити, замерзне за ніч. Добре, що чоловік нагадав.
— Іди, випускай воду і зразу повертайся. Попереджую всіх: хто самовільно покине збори, того оштрафуємо на десять (10) трудоднів, а може й більше. Подивимось, хто то буде. Продовжуйте товаришу.
— Другий вірш називається: «Слава трудівниці».
Цівкою стрімкою Не помре, не згасне Цвіркнула в дійницю. Слава трудівниці, Полилось рікою Бо не тільки масло Молоко в столицю. Повезли в столицю. Полилось в столицю Повезли в столицю Молоко і масло. Свині і овечки, Слава трудівниці Білі паляниці, Не помре, не згасне. Ще й рум’яну гречку…— Куди ви, тітко Килино?
— У мене корова недоєна І хата нетоплена.
— Запиши її, Миколо.
— Та пишіть — бодай вас писало вздовж і впоперек! — і тітка Килина грюкнула дверима.
— Можна питання задати? — піднялася рука з середніх рядів.
— Яке питання? — насторожився голова.
— Чи дасте цього року на трудодні якісь гроші? Чи будемо робити на бугая так, як торік?
— У нас сьогодні на повістці денній стоїть читання поетичних віршів, а ви сюди з своїми грішми та трудоднями лізете…
— Аякже! Гроші не даєш на трудодні, а вірші — слухай! — почувся різкий жіночий голос із задних рядів.
— Хіба їм поетичні вірші читати? — звернувся голова до поета так, щоб усі чули. — Хай слухають, як свині верещать на фермі! Закриваємо творчу зустріч!
Всі кинулися до дверей, а дід, наче молодий, підбіг до поета і подав йому свою заяву.
— Що це таке? — спитав поет.
Це заява, таке прохання, щоб нам віддали той город, що у нас одрізали позаторік…
— Так я не вповноважений такі справи розглядати. Це справа керівників села, депутатів сільської ради, а я поет…
— Що ви хочете, діду? — втрутився голова.
— Ми просимо, щоб віддали нам наш город, той що одрізали у нас позаторік.
— Ви, діду, хоч трохи уявляєте, що таке поет?
Це людина, що мислить
