Химера - Михайло Савович Масютко

спинку лавки, дав Андрієві навушники й почав наводити об’єктив. На екранчику з’явилася прозора кімната, яскраво освітлена електричним світлом. Під правою стіною за столом сидів насуплений емгебіст і щось писав. Його так виразно було видно, що навіть можна було розпізнати його чин по майорській зірочці на пагоні. Проти нього сиділа в обідраній олов’яного кольору сорочці людина. Обличчя цієї людини нагадувало колір її сорочки. Стрижена голова, неголене лице, глибоко запалі очі виказували, що людина терпить голод і муки. Людина сиділа гордо, дивлячись перед себе замріяними очима, іноді кидала повний презирства погляд на емгебіста. В’язень був молодий, але винесені ним муки, видно, зробили трохи старкуватим його обличчя. Придивившись, Андрій упізнав у ньому одного з тих двох чубатих хлопців, на яких вказав йому в їдальні Ефір.

— Так це ж той хлопець, що ми з вами бачили в їдальні! — вигукнув Андрій.

— Той.

— Отже, їх уже зловили?

— Як бачите.

— Обох?

— Навіть більше.

— Так ви так і не убєділісь до сіх пор в ошибочності ваших убєжденій? — почув Андрій голос емгебіста, який говорив, не відриваючись від писання.

— Ні, — гордо відповів юнак.

— Да ізвєстно вам то, — піднявши голову продовжував емгебіст, — что ваш же народ вас проклінаєт, он отворачіваєтся от вас, как от падалі. Да єслі би вас сейчас бросілі в толпу вашого народа, она би вас растерзала на кусочкі.

— Цього сподіватися можна, — спокійно говорив юнак. — «Народ наш, як дитя сліпеє зроду — ніколи світа-сонця не видав, за ворогів іде в огонь і воду, катам своїх поводирів віддав». Але він не буде вічно сліпий.

— Што ж ви хатітє, собственно гаваря? — перебив юнака емгебіст. Какая ваша праграма? Што ви можете принєсті вашему народу?

В’язень випростався у кріслі. Очі його блиснули якимсь поривом. Обличчя помолодшало й засвітилося радісною усмішкою.

— Ви хочете знати, чого ми хочемо? — з дзвоном у голосі перепитав він. — Так слухайте!

Емгебіст відкинувся на спинку крісла і зосередив на юнакові свої скляні очі.

— Ми хочемо, — заговорив юнак наче на мітингу, — щоб нашу землю не топтали чужинці, не плюндрували і не грабували її, не вбивали невинних людей, не нав’язували нам своєї ідеології.

Ми хочемо повернути до рідних осель мільйони людей нашого народу, які гинуть у рабстві і каторзі по пустелях Сибіру.

Ми хочемо, щоб багатства нашої землі — хліб, вугілля, нафту, металеві руди, молоко і м’ясо не забирали в нас пришельці.

Ми хочемо, щоб у нашій країні була свобода слова, віри і преси.

Ми хочемо звільнити наше селянство від державної панщини, яку ви запроваджуєте під назвою колективізації, хочемо вручити в повне повноваження селянства землю, на яку воно єдине має право.

Ми не признаємо влади, не вибраної народом, а насадженої вами, завойовниками нашої землі.

Майор натиснув кнопку, що була в нього на столі. Увійшов емґебіст-лейтенант.

— Провєсті по коридору номер сєм, — віддав розпорядження майор, а юнакові пояснив: — Вас переведут у дру гую камеру.

Викликаний емґебіст зайшов ззаду юнака і щосили штовхнув у спину.

— Паварачівайся, сволоч, — промовив, вищіривши свої рідкі зуби.

— В’язень швидко йшов тісними коридорами тюрми, гордо дивлячись перед себе. За ним поспішав емгебіст, вказуючи йому напрям. Ефір ледве встигав переводити об’єктив апарата, щоб не загубити з поля зору їх обох. Ось вони зайшли до трохи ширшого, але короткого коридору Тут замість підлоги одна довга дошка. Під дошкою глибока прірва.

— Прахаді па даске — ремонт, — командував емґебіст. Юнак ступив на дошку.

— Зверніть увагу на задню стіну, — сказав Ефір.

Андрій напружив зір і побачив, як там, вгорі збоку дверей, безшумно відкрилося замасковане віконце, а з нього висунулося дуло пістолета. Юнак ішов, звертаючи увагу на ноги, щоб не оступитися на вузькій дошці.

Три постріли один за одним шпигонули у вуха Андрія через навушники.

В’язень на якусь хвилину зупинився, ніби хотів обернутися, а потім похилився в лівий бік і зник у прірві.

А що це тут за фотографія відкрилася?! — почув ззаду себе чужий голос Андрій. Він обернувся, і чоло його вкрив холодний піт. Перед ним стояв міліціонер.

— Ваші документи.

Андрій встромив руку до кишені, щоб дістати паспорта, але Ефір смикнув його за полу.

— Ми документів з собою не маємо, — відповів він міліціонерові.

— Збирайте манаття і ходіть зі мною, — категорично запропонував міліціонер.

— Куди й для чого? — урівноваживши себе, запитав Андрій.

— У міліцію. Там розберемося, чого це ви тут фотографію відкриваєте і що ви за люди взагалі.

Андрій з Ефіром підкорились озброєному представникові влади. Вони склали апарат у валізку й покрокували вперед, за ними простував насуплений міліціонер. Так вони перейшли парк і вийшли на вулицю. Андрій почував себе вкрай збентеженим і йшов з низько похиленою головою. «До чого це може привести, — думав він. — Його можуть прийняти за шпигуна, а шпигунство, як відомо, не може ждати помилування. Будуть тяжко катувати, знущатися, а потім уб’ють так, як він бачив це щойно на екранчику свого апарата. Ефірові — що? Йому не страшно. Навіть коли запровадять до в’язниці, то він зможе легко втекти крізь ґрати, а йому, Андрієві, доведеться відповідати і за себе й за нього».

Та ось ззаду себе Андрій почув голоси. Він озирнувся і побачив метрів за десять двох парубчаків, що, обхопивши один одного за плечі, похитуючись, доволі швидко наближалися. Вони наспівували якусь веселу мелодію. Один з них, припинивши спів, промовив до свого товариша:

— О глянь, лягавий вже попутав когось.

— От собака, — відповів другий.

Проходячи мимо, один з них влучним рухом зняв з міліціонера картуза і надів собі на голову. Обидва хлопці швидко віддалялися. Від несподіванки міліціонер розгубився, не знаючи, що йому робити. Кинувся за хлопцями, але згадавши, очевидною, про своїх арештантів,