Кровна мста - Ярослав Яріш

Так вони і засіли в Чернігові, готуючись до нападу Ярослава. Адже всі розуміли – старший брат просто так не підкориться.

Літо вже закінчувалося, а від Ярослава не було ані звістки – забарився. Мстислав постійно думав про це. Нараз роздуми ті перервав гридень, що не зайшов, а вбіг у князівську світлицю.

– До тебе, княже, посол від брата твого.

– Проси, – була тут же відповідь.

Мстислав поки що осів у домі, де колись жив посадник. То був добротно тесаний терем, широкий, просторий. Як вийде справа лепсько, то треба буде своє дворище поставити. Негоже князю сіверському в посадничих палатах сидіти.

Тільки встиг подумати, як ввійшов нестарий дружинник і поклонився до землі.

– Великий князь київський тобі чолом б’є і передає свою любов братню.

– Спасибі братові моєму, а ти, вою, сідай отут за стіл – у ногах правди нема. І ти, боярине, сядь, – мовив Мстислав Бориславові, який також зазирнув. – Поговоримо, а заки хай челядниці обід роблять.

Мужі посідали, Мстислав запитав:

– Із чим тебе присилає брат мій?

– З любов’ю. Ярослав не хоче ратитися, мир із тобою укласти бажає.

– Добре. Тож нехай він сидить собі в Києві, а я тут сяду.

– Рече, аби в Муром ішов князем. Уся земля північно-східна буде під твоєю рукою стояти.

Мстислав поглянув на Борислава, їх погляди перетнулися.

– Ні, вою, у Муром не хочу. Це Ярослав там сидів поміж чуддю та вессю, поміж болотами та снігами. Мені тяжко там буде, не зможу. Та й забагато мені такої землі великої. Вистачить із мене Сівері та моєї Тмутаракані. У Муром не піду, так і речи від мене князю київському.

Посол хотів іще сказати щось, однак голосна мова враз почулася під самими дверима терема. Спалахнула суперечка, штовханина. Мстислав зрозумів, що хтось хоче зайти, однак його не пускає варта. Муж таки зумів відіпхати вартового гридня й відчинити двері.

– Хто там?! – гукнув здивовано князь.

У терем ввалився Турик, а слідом за ним – вартові. Мстислав підвівся, вартових зупинив одним поглядом, а кивком голови наказав вийти. Ті виконали. Князь підійшов до Турика, взяв його за плечі.

– Малку, братчику! Як же ви так забарилися, я вже й не знав що думати! А де інші?

Мішок, якого із собою приволік Малко, він кинув на стіл.

– Що то є? – здивовано запитав Мстислав.

– Подарунок від брата твого. Поглянь, княже, не бійся.

Мстислав добре знав той запах – так пахла людська кров. Торба була вся в темних плямах. Мстислав запхав руку всередину і витяг щось досить важке, замотане в шовк. Тканина була ще гірше в крові, ніж торба. Князь розгорнув і витяг звідти книгу. На диво, вона була майже неушкодженою.

– Чия то кров?

– Слів твоїх. Ярославів послух повідтинав їм голови і тримав у тій торбі разом із книгою. Ті голови поховав єсмь, а книгу тобі приніс.

Мстислав тут же глянув на Ярославового посланця.

– Вийди-но.

Дружинник миттю зник.

– А ти сідай, Турику. Розказуй.

– Спішив єсмь до тебе, княже. Тута також є послух, добре, що-м встиг.

– Про кого мовиш?

– Про Вадима.

Мстислав махнув рукою. Тоді повернувся до стола, налив Турикові меду.

– Випий. А за Вадима не переймайся – полетів уже до пращурів. За сольство розкажи.

Розуміючи нетерплячку князя, молодий вой швидко промочив горлянку і почав розповідати із самого початку. Мстислав його уважно слухав, хоча багато чого вже знав від Вадима. Турик розказав і про Судислава, і про Каніцара, і про загибель Еріка, і про волхва Доброгоста, і про Сокола.

– Після того пішов єсмь пущею. Одного коня вовки мені загризли, другий у болоті втопився. Заледво вийшов із тої трясовини, по тому ще пущею блудив – не хотіла мене випускати. Аж нарешті до тебе, княже, прибився.

Мстислав насупився, уважно слухав, заледве себе стримуючи. Он як, виявляється, згинули його брати! Мужі його вірні також мертві: Вуй, Мирослав, Лука, Середич, Бурий… Усіх забрала та проклята мандрівка… Ліпше б він не посилав того сольства. Однак може бути ще гірше. Ярослав криється, посла он прислав «із любов’ю», аби приспати пильність…

Мстислав почав ходити по світлиці. Зараз йому треба було привести до ладу свої думки, непотрібні відкинути, а за потрібні вхопитися. Турик і Борислав мовчали, не насмілюючись перебивати його роздумів. Нарешті до голови почала повертатися якась ясність.

– Що рекли бояри київські? – запитав Мстислав Турика, аби ще раз впевнитися у своїй думці.

– Каніцар говорив від імені боярства київського. Рекли вони Ярославові, що супроти тебе йому помагати не будуть. Сто разів Каніцар повторював, що не хоче війни поміж тобою і Ярославом.

– Якщо бояри київські не допоможуть йому, то Ярослав не зможе зібрати великої дружини. Новгородці недавно ратилися з полочанами, тож північ сили не має великої. Лишаються самі варяги… Хоча Каніцар міг і збрехати.

– Не з руки йому. Бояри воювати не хочуть, бо війна випалить землю, смердів забере, купців залякає, – наважився сказати Борислав.

– Не забувай, княже, і за Доброгоста. То його прокляття – чорна волхвівська сила – заставляє братів убивати одне одного. Не піддавайся чаклуванню, відступися, – сказав своє слово і Турик.

Мстислав поглянув на нього з-під кошлатих брів:

– Що би-м був за князь, якби злих чарів боявся? Хрест святий захистить мене від волхвувань і проклять.

– Легко тобі казати, княже. Якби був там, коло того капища, то би і сам увірував…

Мстислав перебив його:

– Хотів єсмь, Турику, боярином тебе учинити веліїм та поставити замість вуя твого Середича. Тілько мислю, чи годен єси. Хіба ж велій боярин має ідолів