Кровна мста - Ярослав Яріш

– А ось і ти, воєводо, давненько хотів із тобою помірятися силами!

Торн у відповідь вдарив щосили топором, щит боярина витримав цей удар, обушок знову зі свистом розпоров грозове повітря, глухо вдарився об щит варяга. Знову обмін ударами, тоді ще раз. У тому бою обидва бійці втратили немало сили, їх удари були такими могутніми, що ковані щити розлетілися на друзки, обушок ланцюгом закрутив рукоять сокири й вирвав із варязьких рук. І боярин, і воєвода стали безоружними один навпроти одного, кинулися з голими руками, борюкаючись на слизькій від дощу та крові землі. Нараз русич схопив варяга за пояс, підняв і кинув на землю. Дружина чернігівська гукнула з радості, варяги завили з досади.

– Де ж ти, Мстиславе?! Поглянь, княже наш, як дружина твоя б’ється за тебе, не жаліючи живота свого!

Враз вдарила блискавка й освітила сіверського богатиря. Обличчя його було бліде, руки – червоні від крові. У боці його стирчав ніж – Торн встиг завдати удару – Борислав навіть не зауважив. Тільки тепер відчув, як страшно закололо в боці, як чорна пелена починає застилати очі. Тим часом Торн підвівся, у руках його був уже меч котрогось із вбитих варягів. Він розмахнувся ним на боярина. Той мовчки дивився в очі смерті.

– Чи бачиш тепер, княже, як за тебе б’ється дружина сіверська? – тільки й спитав не знати кого.

– Бачу! – раптом гукнув хтось збоку, і плечистий дружинник із заборолом на шоломі, що закривало обличчя, загородив своїм щитом Борислава від Торнового меча.

Торн враз відступив. Плечистий вой скинув шолом, і всі враз упізнали князя. Мстислава.

– Княже мій, то ти весь час бився разом із нами? – тупо запитав Борислав, усе ще стоячи на ногах, які ніяк не хотіли підкошуватися. Якась нелюдська сила підтримувала ще чернігівського богатиря.

– Хіба ж я не князь ваш?! – блискавка знову освітила лице Мстислава. – Тепер наказ усьому полку – відступаємо лівим крилом. Турику, підтримай Борислава, він мені живим потрібен!

Вої добре пам’ятали план битви, який узгодили ще перед початком. Ліве крило сіверян відходило назад, ніби піддавалося варягам. Вікінги сприйняли це за відступ, за слабкість сіверського полку.

Першим, забувши про обережність, в атаку пішов Торн. Інші варяги також перегрупувалися, заповнивши собою місце, де щойно стояли чернігівці, і тепер вийшло так, що варяги оточують сіверян і тиснуть. Тільки чернігівці не побігли, а мужньо тримали оборону на правому крилі.

Торн налетів на Мстислава, упізнавши його. Варяг був без щита, тільки з одним мечем.

– Оце і є той славний воєвода Торн, убивця братів моїх! – гукнув Мстислав.

Торн почув цей заклик, на мить закляк. Тоді гукнув:

– От і ти зараз упадеш від меча мого!

Мстислав віддав свого щита котромусь із воїв – вирівняв сили.

– Обережно, княже, меч його надто гострий і довгий, – попередив Мстислава хтось.

– У мене теж не коцюба, – відрізав князь.

І почався бій. Чорні мечі страшно відбивали світло блискавиць, що розстрілювали землю вже десь далі.

Сила Торна була у вмінні, мав непомильне око й дуже твердий зап’ясток. Мстислав же мав могутні плечі й груди, від чого удар його був тяжкий, так що Торн аж прогинався під ним, ставлячи блок. Йому все тяжче й тяжче було відбивати княжі удари. Мстислав побачив це й пришвидшився. Тоді раптом зробив кілька фальшивих випадів, і коли меч варяга пішов убік, Мстислав ковзнув своїм двосічним Торна по шиї. Наче погладив. Однак того було досить, аби варяг почав ковтати ротом повітря, ніби риба, яку викинули на берег. Кров била з рани, виривалася поміж зімкнутих на шиї пальців, що намагалися затулити поріз. Аби позбавити варяга страждань, Мстислав ударив ще раз, і голова Торна покотилася по багнюці.

Саме в цю мить у бік варягам вдарили Мстиславові комонники. Князь чернігівський навмисно виманив ворога на те місце, де стояло його ліве крило, і повернув боком до лісу. У тому ліску сидів його засадний полк, складений із дружини тмутараканської. Яси й касоги, а з ними й русичі блискавично вдарили. Вікінги враз запанікували й кинулися бігти. Їх доганяли й знищували немилосердно, однак ніч заховала багатьох утікачів. Між ними втекли і Ярослав із Якуном.

– І що ж єси наробив? – До Снєжки нарешті почало доходити, і сльози відчаю враз проступили в очах молодої жінки.

– Кожен вой так би вчинив, – відповів Волос.

– Але ж ти чув, що було уречено? Він ворог – наш, Доброгоста, Перуна!

– Турик – брат мені. Він нічого лихого не зробив ні нам, ні Доброгосту, ні Перунові.

– Він – нє, та рід його… Хіба ж ти забув слова Доброгоста? Хіба ж ти забув, як княжі гридні палили весь нашу, отців наших убивали, як мати твоя загинула? Що ж із тобою сталося, раніше був єси зовсім інакший?!

Волос спробував узяти свою жону за руку, та вона вихопила долоню і відвернулася від нього. Вой стерпів, але більше пояснювати жоні нічого не хотів, мовив тільки:

– Перун ніколи не хотів пити крові русича. Її і так ллється занадто много.

Вони сиділи удвох у своїй хаті, мали одну ніч, щоби попрощатися: після того як Волос звільнив Турика, Доброгост йому пробачати не збирався. Не те що Доброгост – сам Перун розсердився на дітей своїх, кидав у пущу блискавками, а небо з ляку плакало слізьми дощу.

– Аби задобрити Перуна, ти підеш замість того перелюбця. – Отаким був присуд Доброгоста.

Отож це була остання ніч у його житті, бо Волос не збирався ані тікати, ані просити пощади. Снєжка поглянула на нього, будучи вся у сльозах.

– Чого ж ти не тікав разом із тим Туриком? Хіба ж можна було сподіватися на Доброгостову милість?

– А я і не сподівався. І тікати звідси не збираюся, бо тута є дім