Кровна мста - Ярослав Яріш

Сокол проковтнув м’ясо, поглянув на Турика і схопив зубами наступний шматок.

– Нема в тому правди. Як би міг послух вісті варягам передати? Хіба що голубів посилав.

Турик поволі відклав вечерю, поволі підвівся.

– Тепер я знаю, чого ти завше з луком своїм ходив. Твої стріли варяги добре знають, бо пера на них чорні. Я також пізнав твою стрілу, коли стріляв єси до мене.

Сокол посміхнувся, однак продовжував жувати.

– Не вигадуй, малий. Стаєш таким же буркотливим, як твій вуй Середич.

Турик продовжував:

– Варязька гридниця стоїть коло Дашкового дворища. Ти пустив Торнові свою стрілу – і варяги прийшли за вами на Поділ. Потім, коли ви сиділи в порубі, Ерік забрав Бурого, і, доки допитував, Торн прийшов до тебе в поруб і ти розказав йому все. От звідки Ярослав знав і про письмо Судислава, і про Дашка… А вже на Каніцаровім дворищі ти єси розказав Еріку, якою ми дорогою підемо… Певно, такоже їм стрілу пустив?

Сокол нарешті доїв печеню, відкинув порожній патичок.

– Пустив єсмь, тільки запалену. Ерік побачив її і підкрався.

Турик витяг меча. Сокол підвівся й також оголив двосічного.

– Де Бурий, Лука?

– Побиті. І твій вуй також. Торн наказав Еріку вас побити, а голови відправити Мстиславові. Варяги хочуть крові, хочуть нової війни, бо коні їх застоялися, а мечі ржавіти почали.

Турик був готовим до нападу.

– Ерік же мертвий, пощо єси побив братів моїх, мого вуя? Що тобі з того?

– Як то що? Торн наказав повідрубувати вам голови, сріблом за кожну платить. Лишилося відтяти твою і Волосову, а тоді й до Торна піду. Інші голови вже висять отам, у тій другій торбі.

Турик мимоволі оглянувся на дерево, і Сокол тут же напав. Цей напад був лютим, удари посипалися один за одним: Сокол вирішив узяти з наскоку. Турик відбивався. Молодець не був готовим до такого бою, однак постійні тренування стали знову в пригоді. Руки ніби самі собою викидували меч, блокуючи удари. Відбивши перший натиск, Турик зумів себе опанувати, битися стало легше. Молодцю навіть вдалося кілька разів перейти від оборони до атаки, так що тепер Соколові довелося захищатися. Від цього послух аж задихався з люті і знову кидався на Малка зі всіх сил.

Після чергової атаки Сокол відійшов. Був захеканий і хотів трохи перевести подих. Бій із «малим» виявився не таким простим.

– Треба було, Соколе, там, на переправі, таки в шию мені стріляти, а не в липу, – сказав Турик, бажаючи вивести супротивника з рівноваги.

– Так і думав єсмь зробити спершу. Тільки не зробив. Хотів, аби-с мені Волоса викликав. Тоді б уже всі голови були в мене. Більше голів – більше срібла.

– Тут єси помилився, бо тепер твоя голова зіскочить із шиї і кров братів моїх буде відімщена.

Сокол заревів і знову кинувся в бій, махав мечем, намагаючись вразити Малка. Турик же готував удар. Лука колись навчив. От він відбиває удар супротивника, тоді робить хибний випад, – і раз! Меч чорною гадюкою кидається в бік Сокола і пробиває йому черево.

Поранений послух схопився за живіт, випустив свого меча, ступив два кроки назад і впав. Однак здихати Сокол не збирався: схопившись скривавленими руками за стовбур дерева, він спершу сів, тоді хотів встати, але ноги вже не слухали його. Чорна кров валила з рани, Сокол затуляв її, так і сидячи під деревом, впершись об нього спиною.

– Що то було, малий? – послух ніяк не міг зрозуміти, що конає.

– Вітання від Луки Романовича.

Турик став над Соколом, не знаючи, що йому тепер робити.

– Малий, вкороти муку, – попросив Сокол.

– Вони тебе також просили? – спитав Турик.

Послух поглянув на нього каламутними очима.

– Бурий легко вмер – був поранений і навіть не почув, як перерізав єсмь йому горло. Середича і Луку бив просто в серце – вони від мене нападу не чекали… А ти мене погано вдарив – хто ж так б’є?

– Пощо єси Торна послухав? За їхнє прокляте срібло продався? Ми ж тобі були як брати.

Сокол почав задихатися, але говорив далі:

– Колись із ними ходив. Вони сікли, я стріляв… На моїх руках також кров княжа… А за срібло мав мазанку поставити. Коло Києва. Земля у вас дуже масна, і діви вельми гарні…

Він уже не міг говорити, а лише харчав. Турик рубонув, одним махом зносячи голову. Коні, що напружено споглядали за тим видовищем, заржали враз дико, почувши смерть, кинулися вбік, та були добре прив’язані.

Хитаючись, Турик пішов до дерева, де висіла торба. Зібравши останню силу, він виліз наверх, скинув торбу, а потім і сам зіскочив. Нахилившись, почав виймати з торби голови одна за другою. Ось Бурий, а це Лука, а от і Середич. Молодий вой не витримав, обернувся, бо його почало натягувати. Коли повернувся до торби, то знайшов там іще книгу, замотану в шовк. То був подарунок князя київського своєму брату – Святе Письмо.

Коли в шлунку не залишилося більше нічого, Турик повитирався і пішов рити мечем могилу. Сльози стримати вже не міг: вони, як великі горошини, котилися по його щоках, а він усе рив і рив, стоячи на колінах.

Мстислав сидів у Чернігові, чекаючи вістей. Доки брат його вовтузився під Суздаллю, князь тмутараканський міг узяти Київ, та не брав. Сіверяни тільки раділи з того.

– Пощо тобі, княже, той Київ? Сядь у нас, у Чернігові. Побачиш, так заживемо, що й Києву завидки стане. Розбудуємо город, а люд наш тебе завше підтримає, – намагався розвеселити свого князя