Кровна мста - Ярослав Яріш
– Коли так, то ліпше їдьмо, аби нас тута не застукали.
Сокол добре знав, як заплутувати сліди, тому вони поїхали вниз по течії струмка. Він то тут, то там ламав гілки на прибережних вербах, аби пустити погоню по неправильному сліду, самі ж продовжували йти водою. Вийшли за кілька гонів нижче і подалися в саму дрімучу пущу.
Їхали отак, доки не стемніло.
– Доста. Коням треба спочити.
Сказавши це, Сокол спішився, прив’язав свого вороного до дерева. Сідло знімати не став – не знати, як доведеться тікати звідси – треба бути до всього готовими. Вороний тут же опустив голову і став щипати траву, що пробивалася з-під минулорічного опалого листу.
– Де ж Бурий із Лукою? – запитав Турик.
– Ховаю їх іще глибше в пралісі. Тут би їх Воротичі знайшли.
– Чого ж сам коло весі крутишся?
– Ет, питаєш. Хотів тебе або Волоса на поміч гукнути, а зайти боявся. Ті смерди тут же б мене віддали Воротичам. Ото засів на переправі і дожидав.
Сокол розгорнув ногою листя, і Турик побачив, що тим листям було присипане попелище від ватри. На тому місці вой знову заходився розводити багаття.
– Ночі стають холодними, – сказав він.
Після того Сокол поглянув уверх, підстрибнув, схопився за гілляку розлогого дуба і підтягся. Турик не міг зрозуміти, чого він поліз на дерево, аж доки не побачив, що звідти Сокол спустився вже з торбою, а з неї почав виймати замотані в листя кусні сирого м’яса. Він виклав їх, почав розмотувати і роздивлятися.
– Клята черва, таки добралася. Та нічого, зараз ми почистимо, потім запечемо – і можна буде їсти. Усе ж ліпше, як голодним бути…
Турик дивився, як Сокол пообчищав м’ясиво, порізав на дрібніші кусні, тоді насадив на загострені патички і поклав у вогонь, аби пеклися. Тоді поглянув на Турика.
– Зараз дамо зубам роботу. Ех, колись там, на моїх землях північних, мені доводилося і сире м’ясо жерти, аби з голоду не здохнути. А скільки разів кров свого коня пив, аби голод до смерті не замучив! Всяке бувало. Зараз же в нас учта буде!
Турик розглядався довкола.
– Не вперше вже тута бенкетуєш?
– Хто не знає законів пущі – пропаде у ній.
– Бачу, там, на дереві, іще одна торба висить…
Сокол перевертав м’ясо на вогні.
– Те, що там, будемо їсти потім. Коли ми з Лукою тікали з Каніцарового дворища, то захопили із собою багато припасу. Поїв уже і ту шинку, і хліб, так що довелося оленятко підстрелити. Воно має добре м’ясо, м’яке. Тільки припекти треба добре, бо вже його черва трохи попсувала.
Турикові стало якось моторошно.
– Чому кажеш «поїв уже», а не «поїли»?
Сокол поглянув на нього.
– Чого чіпляєшся, малий? Сказав, то й сказав. Повідай мені ліпше, що то за Перун тебе хотів зжерти.
Турик усміхнувся.
– Той самий Перун, що стояв колись у Києві та мав срібну голову та золоті вуса. Тільки менший трохи, ніби брат молодший.
– Значить, погани собі капище зробили. А той менший Перун, він такоже має вуса золоті?
– Аякже.
– Покажеш. Треба буде йому ту голову відрубати, а вуса повисмикувати. Нехай знає ідол, як пити кров русичів.
Турик мовчав. Тим часом уже запахла печеня.
– То як, покажеш? – наполягав Сокол.
– Мені б туди більше не хотілося.
– Боїшся?
– Хочу поскоріше забрати Бурого і Луку та до Мстислава їхати. А Перуна ми там не ставили, і не нам його валити. До того ж волхвівське прокляття дуже сильне.
Сокол махнув рукою недбало, тоді витяг із вогню шматок печені, спробував.
– Занадто припечена, але їсти можна. Ти сідай, малий, ближче, їж, а то цілий день і ріски в роті не мали. А щодо проклять – то не вір у ті бабині казки. Якби Перун був таким сильним, то не дав би себе у Дніпро зіпхати.
Турик присів, дістав і собі м’яса. Було ще гаряче.
– Коли Русь була язичеська, ми також церкви грецькі палили. Та хіба то значить, що Бога нема?
Сокол хмикнув.
– Може, і є – не відаю, бо на небо його не підсаджував. Та боятися богів не буду: ні Христа, ні Перуна. Покажи мені завтра капище, відітнемо ідолові голову і з того срібла чаші поробимо. Будемо з них собі вино пити.
Турик похитав заперечливо головою.
– Не хочу більше туди вертатися.
– І так мусимо, – стояв на своєму Сокол. – Викличеш мені Волоса – поговорити з ним хочу.
– А що маєш до нього?
– То він Воротичів на нас наслав: спершу в Києві, а потім тута, у пущі, коли ми їх побили. Вовків його також ми посікли.
Турик похитав головою.
– Може, то Доброгоста робота, та тільки не Волоса. Сотник мене випустив, інакше б мене язичники замордували.
Сокол з’їв один шматочок м’яса і взявся за другий.
– Волос завше тебе любив. Нас же з Бурим на смерть послав. Мушу поговорити з ним.
– Кажу тобі, Соколе, не треба. За те, що він мене випустив, Доброгост його по голові не погладить. Та й думаю я собі, що послухів два було.
– Певно, що два. Один – Вадим, а другий – Волос.
– Був і третій. Якщо Доброгост і Волос навели Воротичів, то той, третій, із варягами заодно був. Хіба ж випадково Торн і Ерік з’явилися тоді на Подолі і врятували вас від Воротичів? А потім вони так непомильно йшли по нашому сліду. Казали Каніцарові смерди, що бачили Еріка у своїй весі.