Кровна мста - Ярослав Яріш
– Малко – гірший і за варяга, і за печеніжина. Так, він русич, та богів наших не шанує, а вклоняється Богові грецькому! А ще мені рік Перун, що боярський рід його там, у землі деревлянській, палив весі, стинав голови синів Даждьбожих, дітей забирав, помагаючи Володимиру повалити кумирів. Так і наша весь згоріла тоді, тямите?
Це було щось геть несподіване.
– Турик не винен, – ще раз спробував заступитися Волос, але волхв наставив на нього свого посоха.
– Перун так урік! Хочеш єси супроти волі його піти?
Волос замовк.
– Проти волі богів не піду, – відповів покірно сотник.
Турик поглянув на нього презирливо, тоді на інших.
– Та ви зовсім подуріли, кляті погани! Та коли Мстислав довідається, що ви учинили, то не тілько вашу весь і ваших богів спалить. Він вас на шмаття рвати буде, і ніякий ідол не захистить ваші поганські шкури!
Турик іще мав що сказати, та отримав під дих від Горнила і замовк. Йому заламали руки і потягли назад до селища.
Молодця більше не били, а тільки знову посадили на ланцюг. Цього разу, крім води, дали меду і кусень печені – сам Мечобор приніс. Турик мить вагався, чи їсти, чи кинути цим їдлом смердові в пику. Однак не кинув. Пам’ятав стару мудрість руського дружинника про те, що вой не має нехтувати куснем м’ясива та кубком меду, навіть перед самою смертю. Бо Морана або прийде, або й омине, а їсти завше хочеться. Тому Турик з’їв з апетитом, тоді для очищення сумління ще раз спробував, чи не можна якось позбутися своїх кайданів. Ніяк. Тоді молодий вой розлігся просто на землі і став дожидати своєї долі.
Доля прийшла до нього пізньої ночі, коли весь заснула. Було тілько чути пугикання сови, що прилетіла до селища з лісу. Турик піднявся, узяв у руки кубок, у якім був мед: сподівався, що там щось лишилося, бо молодця дуже сушило. На жаль, кубок виявився порожнім і Турик відкинув його з серцем. Саме в ту мить підійшов Волос. Він це вмів робити безшумно, ніби в рисі навчився. Сотник став над ним.
– Прийшов єси мені ноги помити, аби-м узавтра чистим став перед вашим Перуном?
У ці слова Турик вклав усю свою їдь, що накипіла у душі.
– Стули дзьоба – визволяти тебе прийшов. – Волос швидко нагнувся і відкрив замки на кайданах. – Пішли.
Не оглядаючись, Волос пішов, а Турик побіг за ним.
– Пощо пішов проти них? – знову спитав Турик, не вірячи своєму щастю.
– Бо воєвода Вуй мене вчив своїх у біді не лишати.
– А там, біля капища…
– Там я тебе спробував захистити, але побачив, що з Доброгостом не домовитися. Тому і вдав слухняного. Тільки я б тебе, братчику, ніколи на поталу не кинув.
Ці слова Волос мовив, не обертаючись і не спиняючи ходу. Турик догнав його, узяв за руку. Вони стали.
– Доброгост не простить тобі. Біжи зі мною, Волосе!
– Тута є мій дім, мій рід, моя жона. Нема мені звідси дороги.
Волос пішов далі, Турик за ним. Він зробив іще кілька спроб умовити Волоса, але той навіть не відповів йому, ніби враз оглух.
Вони прийшли на луки. Тут чекали вже два осідлані коні. До одного з них були нав’ючені мішки з припасом та водою, до сідла другого Волос причепив Турикову зброю. Малко тут же зоружився, вискочив на карого, узяв другого за повід.
– Їдь. Правуй коня отою стежиною, вона виведе тебе до лісового струмка. Аби не заблукати – тримайся його – так і до Дніпра виїдеш. Далі вже сам. Речи Бурому і Луці, що Галку і Каялу я їм привезу.
– Пропаду без тебе в пущі. Вони мене доженуть, – спробував ще раз умовити Турик, але Волос перервав його:
– Не доженуть. Нині я коней пішов триножити і заховав їх у лісі. Доки знайдуть – ти вже далеко будеш. Їдь же!
Волос ударив вороного по крупу, і Турик поїхав.
– Прощавай, брате! – тільки гукнув на прощання.
– Будь здоровий, братчику, – тихо відповів Волос.
Він мчав через ліс, не криючись. Гнав коня, пригнувшись до гриви, і той виносив його все далі й далі від язичеської весі. До кінця ночі дістався вже до струмка і погнав попри його крутий берег на схід. Час від часу оглядався, чи не переслідує хто, але погоні не було. Незабаром молодий вой дістався переправи і, не задумуючись, направив коней у воду. Посередині струмка став, даючи коням напитися. Тільки не довго – зострожив карого і поїхали далі.
Турик уже виїхав на протилежний берег, коли в повітрі щось свиснуло, пролетіло коло самої голови і вп’ялося в дерево. Стріла! Турик вдарив коня, але тут же зупинив. Він побачив стрілу, що стирчала у старій липі, – мала чорне оперення. Таке ж, як і в Сокола! Турик оглянувся, коні його почали нервово прясти вухами.
– Тихіше, – нараз виходячи з кущів, мовив Сокол.
Коні ще більше схарапудилися, однак вой узяв одного за вуздечку і заспокоїв, плескаючи по шиї.
– Гей, Соколе, хіба єси убити мене хотів?
– Якби хотів убити, то стріляв би в шию, а не в липу. Не хотів кричати, щоби ціла пуща почула.
Турик оглянувся.
– Чого до князя не побігли?!
– З ними добіжиш…
– Маєш на мислі Бурого і Луку? Де вони?
– Одного Воротич ножакою потнув, другого вовки погризли. Тепер ховаємося. Розкажи ліпше, від кого так тікаєш.
– Зараз погоня за мною піде. Чортові язичники мене