Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— Ну й меткий та швидкий ти, Іване! Дивуюся з тебе, їй–право! Як та ластівка — сюди та туди: до гніздечка — малечі в дзьобики коника покласти, і знову за новим коником — пурх! Повіриш, раз сидів я під гніздом, що під моєю стріхою притулилося, і почав рахувати — так мало не звомпів! Сто двадцять два рази прилітала ластівка до своїх птенчиків, поки моя Меланя снідати покликала, — за якусь годину! Думаєш, брешу? Побий мене грім — правда! Отак і ти. Ластівка ти, їй–право, ластівка!

— Хм! — тільки хмикнув на це Ваня–маленький. — Ластівка, кажеш? — І зразу звів ліву брову, як робив завжди, коли щось йому впадало в голову для роздуму. — Що ж, ластівка це — непогано! Ластівка… Ластівко… Ласточкін — непоганий псевдонім для легальної подоби в час підпілля… Хресним батьком будеш. Клич Максима, хильнемо по маленькій з такої нагоди…

Та підприємці теж добрали способу проти страйкарів: вони закривали свої підприємства і людей викидали на вулицю. Що ж тепер було робити з масою голодних безробітних?

Смирнов довів більшовицькому комітетові, що за долю безробітних відповідальність повинні прийняти на себе саме більшовики. І домігся, щоб справу доручили саме йому.

І почав організовувати в місті артільні майстерні — з колективною відповідальністю виборного правління. На Шулявці почала діяти артільна пекарня. На Подолі — артіль кондитерів для переплавлювання цукру на монпансьє. В центрі відкрилась кооперативна друкарня. Але найбільше безробітних було поміж жінок. І Смирнов вирішив організувати на Деміївці величезну — на півтисячі робітниць — артільну пошивно–обмундирувальну майстерню, яка б приймала замовлення від Земсоюзу та Союзу міст.

Сьогодні вранці майстерня і мала бути відкрита. Відкриття почалось в урочистій обстановці. Хор робітниць–кравчинь проспівав «Вышли мы все из народа», і після того Смирнов виголосив промову — про артільну справу, кооперацію, колективізм та яке вони мають видатне значення для плекання соціалістичних форм виробничих відносин та виховання комуністичних взаємин між людьми.

— Хай живе соціалістичний колективізм, хай живе соціалістична революція! — закінчив він свою запальну промову.

Дружні оплески зраділих з роботи деміївських безробітних кравчинь вкрили заклик схвильованого промовця.

Але тут воно й почалось.

У вікно хряснув перший камінь. Він влучив якраз у хрест віконної рами — посипалося скло з усіх шибок. Жінки з переляканим вереском кинулись хто куди. А Смирнов сів на підлогу, бо за першою каменюкою полетіла друга і третя — і одне за одним вилетіли геть усі десять вікон сарая.

З першого каменя стало вже зрозуміло, чия то була робота. Організувавши два десятки архаровців, поставивши їм два відра самогонки, підприємці учинили новому конкурентові погром.

Іван Федорович сидів тепер на підлозі і, хоча в силу своєї оптимістичної вдачі в журу не впадав, одначе чимдуж розмишляв над тим, яким же способом і як найшвидше вибратися з такої халепи? Адже він поспішав: от–от мали початись партійні збори, а ще такого не було, щоб він з будь–яких причин ухилився від будь–якого партійного обов'язку!

Першою, правда, спала думка не про те, як порятуватись, а — що треба зробити, щоб оборонитись надалі від подібних прикрих ексцесів?

Іван Федорович прийшов до висновку, що якнайшвидше треба утворити при артілі групу самооборони — жінки теж мусять уміти поводитись із зброєю — за часів Паризької комуни і не таке бувало!

І зразу ж, з притаманною йому властивістю не лише аналізувати, а й синтезувати, Іван Федорович прийшов до висновку, що групи самооборони треба утворити взагалі на всіх підприємствах — великих і малих. «Зайців» таким способом убивалось двоє: захист від погромників і озброєння пролетаріату на випадок можливих — грядущих із невідомості — контрреволюційних путчів. Без таких путчів діло, звичайно, не обійдеться — досвід тієї ж Паризької комуни тому найкращий приклад.

І — чорт забирай! — якраз це питання — ленінська ідея загального озброєння пролетаріату — і має обговорюватись на сьогоднішніх партійних зборах! Ай–ай–ай! Треба бігти на Собачу тропу чимдуж!

Смирнов підхопився, щоб бігти зразу, та тільки він підвівся вище висадженого вікна, — здоровенна каменюка торохнула в стінку ледь вище від його голови, а чималий цурпалок боляче вдарив по руці.

Іван Федорович знову сів долі, на трощене скло.

— Цікаво! — сказав до себе Іван Федорович, — дуже цікава ситуація: гірше губернаторської!

Він став навкарачки і поповзом, щоб його не помітили крізь вивалені вікна, обережно поплазував до заднього ходу — на голосіївську сторону: там можна прохопитися ярком на вулицю, що має таку чудову, романтичну й доброзичливу назву — «Добра путь»…

Партійні збори тим часом закінчувались.

Головуючий П'ятаков вже накидав проект резолюції. Виступ Бош, звичайно, дещо утруднив становище: до її заклику розпочати озброєння приєдналось чимало поважних товаришів. Одначе більшість членів комітету дружно підтримали П'ятакова і голосували одностайно: не на часі, може спровокувати погром слабких ще більшовицьких організацій монархічними контрреволюційними колами.

Металісти, авіатори, кравці, молодь голосували проти, але ж їх була все ж таки меншість. Тепер, на чолі з Івановим та Боженком, вони добивались бодай поправки: великим заводам, які вже мали групи самооборони, поширювати їх; озброєння в великому масштабі нехай і не здійснювати зараз практично, але в принципі проти нього не заперечувати. Боженко навіть формулював цю корективу так: принципово нехай і не схвалювати, але практично… здійснювати. Від себе він тут же домовився з Королевичем, що авіатори виділять десятків