Фортеця для серця - Олена Печорна

— Лесю, мені Олександр Вадимович уже голову прогриз. Усе просить, щоб я вплинула. Лесю, погоджуйся. Чуєш? Університет — то ж найвищий пілотаж, там талант твій виявиться, як ніде. Погоджуйся. І години вже є.

Леся відводила очі. Мабуть. Є. Справді, два роки тому це була її мрія. Жити тут, бути тут, малювати, розвиватися, творити. Здавалося, у жодному іншому місці її талант не зможе розквітнути з більшою силою, ніж у саду тіточки Віри. Хоч і тепер їй добре там. Днями вона намалювала аж дві картини, немов вихлюпнула із себе перестояне повітря, але щось змінилося. Щось важливе. Серце пустило коріння. Чи могло таке статися? Пустило в землю. Забуту, несправедливо обійдену долею, але саме на ній жили учні. Не чужі, не чиїсь, а її. Сільські? Ну то й що! Їхні душі наївніші, а значить, чистіші.

— Я — у Бувальці.

— Лесю, побудь іще.

— Не можу, просто хочу додому.

Поїхала. Понесло павутинку до села. Коли Леся повернулася, то довго ходила вулицями. Щоправда, обирала сутінкову годину, щоб не привертати зайвої уваги односельців, а ще… не бачити всіх видимих ран. Бувальці в напівтонах видавалися не такими страшними: кути круглішали, кольори тьмянішали. Здавалося, що розглядаєш старовинне, коштовне полотно, таку собі картину з назвою «Занепад». От тільки… художник хто? Село мовчало. Воно вміє мовчати. Як, наприклад, тітка Дуся чи бабуся Зоя. Дивляться, розуміють чи, може, відчувають. І мовчать. Так роблять мудреці: говорять лише тоді, як хтось спитає. Але чи є кому питати? І чи потрібні відповіді? Знову тиша.

* * *

Коли сніг ліг довкола білим колом, отим, що не мало початку й кінця, Леся збагнула, що остаточно захворіла. Навіть малювати перестала. Сиділа годинами нерухомо, дивилася в одну точку, білу-білу, і думала. Про що? Про душу, що зависла між світів.

Олексій приїздив. Не так часто, як того хотів, бо остерігався, що зеленоока пустельниця не підпускатиме до себе взагалі. Тому їхав, коли вже так припікало, що втримати себе була несила. Коли вони зустрічалися, розповідав про справи, які її анітрохи не цікавили, показував якісь фотографії, вмовляв проїхатися. Куди? Байдуже. Хоч на край світу. Аби того континенту на карті торкнувся її чарівний пальчик.

— Ну ж бо, Лесю! Ти тут і мохом обростеш!

— Нехай.

І все. Вичерпувались аргументи. Єдине, що бодай якось тішило, — то зустрічі з близькими. От і возив народний депутат сільське дівча — вдуматися тільки! — до подруг у місто. Бідолаха стовбичив під дверима університету, пив чаї тіточки Віри, купував іграшки для Бодя й Любиних малят.

— Схибнутий!

— Пельку стуліть!

— Хлопці, здається, це діагноз!

— Не ваше діло!

— Тихше! Бавиться, то й нехай. А що? Чудова історія для глянсового журналу. Навіть сльозу пустити можна.

— Не заздріть.

— Йому?

— А що? Похвастати можеш отаким? Де там!

— Шелепа!

— Еге ж!

— Та йдіть ви!

Натомість ішов він. Від неї і до неї. Коли остаточно втрачав розум, то спересердя кидався на першу-ліпшу спідницю, впивався пристрастю до повної знемоги, однак спрага чомусь не зникала — навпаки, глибшала, неначе дно колодязя, у якому ніколи не було води. Бісова сучка! Але лайка не допомагала. Зарадити не могли ні друзі, ні вечірки, ні бізнес, ні розмови з психотерапевтом. Ото зав’яз! Награвся в лицаря? Молодець! Повзи теперечки покірно до телефона, набирай потрібний номер із відчуттям, що, коли не почуєш її голосу негайно, земля тої самої миті западеться. Ні, ну хіба не напасть?!

Телефонував. Леся слухала слова й дивилася, як Мурко лишає на снігу цяточки слідів. Гарно! Може, малювати на снігу? Вибігти зараз-таки й малювати ногами картини, що існуватимуть, доки свіжий килим не витрусять згори донизу?

— Бувай! Я піду.

— Куди?

— Малювати на снігу.

— З тобою все гаразд?

— Усе чудово! Я намалюю янгола. Цікаво, скільки кроків треба на це?

— Кроків?

— Ні, слідів.

Сліди бувають не лише на снігу, вони трапляються в думках, в емоціях і навіть у сновидіннях. Леся відчувала: ще трошки — і вона сама стане слідом. Злетить, розчиниться, а за кілька десятиліть її змете завія. Усе. Ніби й не жила, не відчувала, не кохала…

«Я пустка.

Аркуш, на якому

ніхто

ніколи

не напише долі».

Дівчина плакала. І відчувала, як їй страшенно хочеться — до крику, до судом у грудях — бодай один-однісінький раз побачити того, хто має очі вовка. Але надто добре розуміла, що рідний рідного не скривдить. Правда ж?

Доля. Вона розсуджує… Чи все ж таки людина?

* * *

Олександр Вадимович зателефонував пізно ввечері, аж бабцю Зою налякав: що, як із Богданчиком щось сталося? Коли ж почула про малювання, заспокоїлася старенька й навіть нишком перехрестилася: мовляв, нехай уже, аби порятували онуку від нудьги.

— Лесю, це важливо! Санаторій у Карпатах. Збудований для сиріт.

— Добре, що для сиріт.

— Його власник хоче, щоб вихованці потрапляли в казку. Треба розмалювати стіни від стелі до підлоги, а можеш і їх поквацяти… Як умієш.

— А чому я?

— Хтось може краще? Підкажи.

— Не знаю… Точно для дітей?

— Ручаюся. Власник — людина слова.

— Надовго? Терміни є?

— Не відаю. Як складеться. Лесю, тебе що, сватають? Піду чи не піду… Їдь негайно! Зробиш добру справу для діток.

— Добре.

Бабця вдячно перехрестилася перед образами й чи не вперше щиро зраділа тому малюванню. Хай уже. Аби дитина ожила, а то на мерця схожа.

— Бабуню…

— Теплі речі треба будь-що взяти! І не дерися на оті вершини, Христа ради!

— Дозволяєш?

— Ну, а що? І гроші… — старенька стишила винувато голос, — за ганчірки бредові…

— Брендові.

— Еге. Зможеш дітлахам передати. Мо’… Як застанеш. А за нас із Дусею не турбуйся. Скільки треба, стільки й малюй.

Леся кинулася до старенької, обійняла за шию, як колись іще малим дівчам, і всміхнулася:

— Ти найкраща!

Жінка здвигнула плечима:

— Та яка вже є.

— …які є. Гори як гори.

Леся дивилася на вигини гірського хребта, високо задерши голову, і відчувала, як мліють крила за плечима. Політати б!

— Краса!

Кругленька тіточка Марія, яку тут усі чомусь