Фортеця для серця - Олена Печорна
Коли Олексій приїхав, завалив її оберемками подарунків. Не міг він без них, а вона остерігалася їх усі розпаковувати. Може, тому, що розгорнувши котрісь, милувалася гарними речами: сумочками, шаликами, сукнями, косметикою, однак щоразу уявляла, скільки то все коштує, і мимоволі відкладала вбік. Смішно, проте деякі коробки — оті, ще з Греції — досі охайненько лежали, утворюючи такий собі яскравий будиночок. Зате бабуся з тіткою Дусею щовечора гралися в детективів: мовляв, здогадайся, що ж там сховане.
— Привіт!
— Привіт! Льошо, не варто було. Правда.
Чоловік усміхнувся, не перестаючи дивуватися її реакції:
— Крихітко, то ж дрібниці!
— Я роздам усе дітям.
— Ну-ну! Старшокласниці впісяються зі щастя! Лесю… — його голос став теплий, — сьогодні я хочу тебе познайомити з братом.
— Правда?
— Авжеж! Нарешті в наших із ним графіках віднайшли спільні півгодинки. Швиденько встрибуй у першу-ліпшу сукню — і гайда! Я покажу тобі фантастичне місце! Його улюблене.
Леся вдягла сарафан до п’ят, зав’язала волосся стрічкою, мимохідь глянула на небо у вікні. Чисте. І залишила парасольку вдома.
У дорозі вони слухали джаз. Льоша наспівував і задоволено всміхався, немов віз при собі джекпот, а всі довкола мали йому заздрити. Коли нарешті машина спинилася, Леся навіть не зрозуміла, де вони. Парк? Ліс? Приватна зона? Давні-прадавні дуби затуляли собою півнеба. Їх тут було багато. Височезні, могутні, вкриті ранами століть, вони робили світ під собою маленьким. Навіть сонце видавалося молодим і нерозумним. Що вже й казати про людей! Дівчина принишкла, негодна вимовити й слова.
— Подобається? Ходімо.
— Неймовірно!
— Вовчик любить тут бувати. Каже, що відновлюється. Ото ходить день, як навіжений. Гайда до озера! Точно там застанемо.
Леся йшла поволі, озираючись, немов маленька дівчинка в казковому лісі велетнів.
— Ти не хвилюйся. Знаєш, який брат у мене? Найкращий! Коли б не Вовчик, нічого не було б. Ні-чо-гі-сінь-ко! Він нас із мамою витяг із такої ями! Мамі операція була потрібна на серці, а в країні занепад і безлад. Грошей — ані копійки. На шматок хліба хіба що. Лікарі руба сказали, щоб готувалися… Теє, кінець. Я малий був, але… — голос здригнувся, — мама тоді дивилася… на мене, на брата, неначе сотні разів помирала. Розумієш? А Вовчик не здався. Видряпався… Зміг. Він такий.
У кишені задзвонив телефон, чоловік кинув швидкий погляд на екран і спохмурнів:
— Тільки не тепер… Що за напасть! Слухай, Лесю… мені треба відійти на п’ять секунд. Тут людина важлива під’їхала. Я швидко.
— А я не заблукаю?
— Дурненька. Я тебе дістану й на іншому континенті. Ось стежкою йди, не звертай нікуди. Там озеро є… у формі серця. Уяви! Природа сама втнула.
Дівчина лишилася сама. Стояла, дослухаючись до шелесту над головою, і думала про те, яка вона крихітна. Цяточка просто. Натомість велетні шепотіли про вічність, мовби дівчата секретами ділилися. Тільки ш-ш-ш-ш. Зненацька наскочив вітер.
— Знайшов?
Знайшов. Він лащився, ліз до рук, грався із сукнею, а заразом звідусіль зносив воду, неначе велетенську ковдру стягав, щоб небо вкутати. Стемніло миттю. Леся не встигла й рота розтулити, як згори полетіли перші краплі. Неспішно, неначе хтось уповільнював їхній рух. Коли ж вони долітали до твердої поверхні, то розбивалися на десятки дрібних скалочок і… дзвеніли в повітрі.
Леся завмерла в полоні раптової зливи. У кишені вистрибував телефон, але на те зважати не хотілося. Люди зникли. Думки, хвилювання, турботи розчинилися. А душа розцвітала квіткою в цілковитій гармонії з усесвітом. Леся розкинула руки і звела обличчя догори, а потім танцювала, як маленька, щоб неодмінно в калюжу стрибнути. Вода була тепла. Угорі, під ногами, у землі. Скрізь. Змокнувши до рубчика, дівчина вийшла до озера у формі серця. Воно було невеличке, на долоньку лягти могло. Однак тепер водна поверхня тяглася до неба довжелезними срібними нитками, і Лесі здалося, що озеро прагне сплестися з небом в одне ціле. А потім…
Крок.
Поруч силует чоловіка.
Дощ між ними.
Очі в очі.
І Леся розуміє, що вже їх бачила.
Тричі.
Наяву і двічі в снах.
Тільки тоді вони не належали людському обличчю.
Бо були вовчими.
Злива. Небо. Двоє. А хтось вище пише історію першої зустрічі, пише гарно й натхненно, час від часу розправляючи змоклі пір’їнки за спиною, бо йому дуже хочеться скласти свій іспит на «відмінно».
Через три хвилини, які двом видалися вічністю, до озера підбіг Олексій, тримаючи в руках запізнілі парасольки.
— Ну, ви й чудні обоє! Треба було хоч під дерево сховатися! Ну що? Познайомилися?
Льоша накрив Лесю парасолькою, обійняв і всміхнувся:
— Це моя Леся. Лесю, це мій старший брат — Володимир. Тепер ви знайомі. Це ж треба, наскрізь змокла. Нуте, хутко в машину! Вовчику, чого стоїш?
Леся майже не пам’ятала, як вони йшли назад. Вона вже не бачила ні дерев, ні трави, ні дощу. Серце тьохкало й просилося, щоб його випустили, але дівча не знало, як це зробити. Володимир… отой, що з очима вовка, ішов поруч, його можна було торкнутися, якщо просто відвести руку вбік. Але навіть дощ між ними кипів. То що могло статися від звичайного дотику? Леся дивилася на воду під ногами, відчувала, як хлюпає у сандалях, а ще до мурах у тілі боялася підвести очі, щоб випадково не натрапити на погляд у відповідь, бо тоді… просто згорить. Як метелик, що наважився торкнутися крильми вогню.
— Що це з вами? Як води в рот набрали!
Володимир лишився під дощем, бо відмовився від парасольки. Вода змивала з дужого тіла залишки слів… дивних слів. Тих, що їх він так і не промовив уголос: «Я бачив тебе маленькою дівчинкою в лісі, де ніколи не був». Божевілля. Натомість проказав перше, що зірвалося з язика, банальне до кольок у животі:
— Приємно познайомитися… нарешті.
Леся ніби не чула. Хіба що стукіт у грудях. Шалений, дикий стукіт. Немов хтось тікає від убивці і в останні хвилини життя стукає в перші-ліпші двері — рятуйте! Невже то серце? Її серце?
— Лесю, ти чого мовчиш? Змерзла?
Вона замотала головою, а Володимир устиг помітити, як із довгих вій злетіли залишки води. Які очі… у них застрягла земля з цілим усесвітом разом, і тепер вони кружляють у райдужній оболонці, спіймані, як він.
Його впіймали.
—
