Фортеця для серця - Олена Печорна
— Файно?
Леся зачудовано світилася, мов ліхтар.
— Неймовірно!
— Звикнете скоренько. Гори… вони в душу вростають хутко — не видереш.
— Мелентіївно, а де я житиму?
Жінка сміялася рядками дрібних зубів:
— Тутечки, у будівлі.
— У санаторії?
— А що? Обирай хоч яку кімнату. Усі твої будуть!
— Це я сама в цьому замку житиму? Ще й високо так!..
— Я тутечки поруч живу, чоловік мій Василько з дядьком новобудову охороняють. Ще є Катря — прибиральниця… І Надійка… Ой, та спокою не матимеш, дівко!.. Теє, пані художнице!..
Леся аж пирснула сміхом. Ніби ж чужі люди, а до рота зазирають, шанобливо та іронічно водночас. І як воно в них виходить? Але добрі. Навіть сумніву жодного не виникло. Привітали, немов рідну, перегріли, нагодували якоюсь смачнючою стравою, що їла її вперше в житті, нанесли ковдр з овечої вовни, мов її всю обкласти ними збиралися, щоб і спала, і танцювала, і голові та ногам м’якесенько було. Гостинність навіть із пантелику збила. Та й не тільки вона.
Будинок. Він полонив з першого погляду, з першої миті, з першого віддиху… Лесі навіть здалося, що вона потай любила його ще перед тим, як він з’явився в цьому дивовижному краї, де й до неба ближче. Збудований із добротних брусів, дім ховав у собі запахи лісу, а вночі шумів примарними кронами. Тут усе було просто й досконало. Лінії, лінії, лінії… Стіни. І дах, що кінчається небом. Кришталево чистим, аж у вухах дзвенить. Леся блукала кімнатами, роззиралася довкола, дихала, торкалася руками, а потім, сама того не відаючи, забрела аж на горище, яке правило за третій поверх, і лишилася там назовсім. У триповерховій казці принцеса обрала саме дах. Усміхнулася. Не зважаючи на мороз, прочинила двері на балкон і вийшла до нічних гір. Стояла довго, відчуваючи себе малесенькою цяточкою, чиє дихання губиться в цій величі, немов піщинка.
— Ви дихаєте?
Гірські хребти ліниво ворушилися в темряві. Вітер ходив кронами смерек. А десь поруч — здається, сягнеш рукою й торкнешся — висів сніг у кошлатій хмарі.
— Казка!
Казку малювала й кілька наступних днів. Натхненно. Пристрасно. Гаряче. Вона вихлюпувалася з душі, заливаючи будівлю від стелі до підлоги. Фарби не встигали висихати, як поруч з’являлися обриси нового сюжету. Добре, що ні в чому не було нестачі. Чоловіки, що наглядали за будинком, вчасно підвозили все, що треба, ба більше, виконували всенькі забаганки художниці, аби та наприкінці дня дозволила бодай одним оком глянути, що ж воно намальоване на стінах.
— Йой-йой!
— Файно!
Кортіло й жінкам. Молодесенькі реготушки Катря й Надійка аж роти роззявляли й у цілковитому захваті шепотіли уривки молитов, що, за їхніми оцінками, важило вкрай багато. Лесю тішило, як горяни хитають головами й щоразу сплескують у долоні.
— Це я, пані, у дитинство потрапив. У казку казкову! А ви нашу намалюйте! Оці квіти, світляки, моря й ліси!.. Книжкові герої — то файно, цікаво, але моя бабця таке розповісти може про щезників, мольфарів, нявок! Йой-йой!
І Леся ходила слухати, сиділа в крихітній кімнатці, від підлоги до стелі закосиченій різнотрав’ям, дивилася в очі господині, ловила чудні, часом незрозумілі слова й знала, що розуміти всього навіть не треба. Це треба відчувати. Вірування вражали. Ніби гори замкнули в собі людей, лишивши поруч них справжнісіньку магію. І кожен крок, кожна думка, кожне слово, кожен рух мають подвійну суть.
— Дочко, сніг кохання намете! Йой-йой! Кохання!
— Що?
— Нічо. Записуй далі.
Леся присвятила кілька кімнат карпатським віруванням, заселивши дивними героями, що їх малювала під орудою всієї теплої компанії.
— Ой, аж лячно!.. Душечка тремтить.
— Цікаво.
— Дітки вподобають.
— Еге.
Дівчина іноді намагалась уявити тих, для кого, власне, оживляла казку. Їхні оченята, гамір, гру й сльози, бо в кожному-кожнісінькому почасти бачила себе — оту маленьку дівчинку, яка понад усе мріяла малювати. І ось. Малює. Уся в малюванні. Розчиняється в ньому відчуває в такі миті, що це вона і є — гармонія.
— Це ж треба, за чотири тижні стільки створити!
— Господар приїде дивитися скоренько.
— Еге.
— Завтра?
— Може, і цієї ночі.
— Сніговій гори ворожать.
— То гори, а синоптики запевняли, що не буде.
* * *
Сніг пішов. Вона помітила його найперша, відчувши рух у кошлатих хмарах. Підійшла до балконних дверей і довго стояла, спостерігаючи, як народжується чистота. Білі лапаті шматки кружляли в синій тиші красиво, ніжно, ніби справді ворожили. Коли до будинку під’їхав дорогий автомобіль, дядечко Василь хутенько прочинив дверцята гаража, щоб швидше можна було сховати техніку від стихії. Гостя заводив у дім уже білий-білісінький із голови до ніг. Леся чула, як чоловіки тупцяли десь унизу й струшували талу воду з одягу.
— Оце, Михайловичу, може бути днів на три.
— Та невже?
— Еге. Не виїдете.
— Що ж… — і тиша, ніби хто урвав на півслові.
— Еге. Це ми звикли вже, а я спершу аж хрестився, як заходив.
— Неймовірно!
— Постаралася дівка… Ой! Пані художниця.
— А де вона?
— Оселилася на горищі. Певно, там. Світилося, значить, ще не спить. Михайлівно! Тут до вас приїхали.
Леся спускалася з дивним тремтінням у колінцях і пальцях рук. Не розуміла, з чого б це. Ніби ж усе, як мало бути, чого хвилюватися?
— Ось і вона. Майстриня пензля й фарб. Будь ласка!
Леся хитнулася, ноги стали неначе ватяні, а чоловічі руки підхопили швидше, ніж вона встигла ухилитися.
— Обережно, — і довгий-довгий сірий погляд. — Лесю… Здається.
Вона чує, як тривожно б’ється серце під долонею, і злякано відводить її вбік. Чоловік-вовк питає перше, що мав би спитати, але чомусь пошепки:
— Минулося?
Дівчина кивнула, хоч уже майже нічого не розуміла. Власного тіла точно. Воно жило нарізно й тепер горіло, як велетенська дика квітка. Порятував лише сніг. Леся зосереджено, немов то був єдиний клаптик суходолу на цій планеті, дивилась у вікно на змахи крил небачених істот.
— Усе гаразд.
— То ви… ти і є художниця?
Ще один її німий кивок. І він мовчить. Тільки дивиться. Аж дядько Василь збентежився й почав торохтіти про малюнки, сиріток і погоду, змішавши все докупи. Головне, щоб незручну тишу розвіяти.
— Воно-то так… Негода, зате гарно! І буде чим земельці вкритися, а навесні напитися… потічкам.
