Спалені мрії - Ганна Ткаченко

Таке зволікання було для нього болючим, і він більше не міг чекати якихось партійних рішень, які й так дуже запізнювалися.

– Не ходи, братику, – схопила його за рукав Мар’яна. – Тоні скажу, нехай тебе не пускає. Бандити вас перестріляють, бо в них виходу іншого не буде. Не ходи, Христом Богом прошу! – Вона аж заплакала.

– І правда, не слід того робити. Зброю знайдете та ще когось уб’єте. Не роби того, Тимошо, – гасив його запал і дід Сава.

Тимофій відштовхнув Мар’яну і, опустивши голову, мовчки пішов додому.

– Ви теж, хлопці, не гарячкуйте та біди не наробіть на свою голову, – просив дід і їх. – Як влада погодиться на вашу допомогу, то інша справа, а так – дуже не храбріться.

Не так він думав, як говорив, зовсім не так… Від того, як спалахують сьогодні очі його односельчан, як бринять у їхніх голосах нотки протесту, і його душа наповнювалася зовсім іншим повітрям, неначе омріяні воля і свобода врешті надумалися до них хоч наблизитися. Уже вкотре захотілося звільнитися від того зашморгу, який і зараз відчував на своїй шиї, але безвихідь і цього разу спішила ще тугіше затягнути його.

– Так мріяли про нове життя, а воно… – Сава замовк. Ці слова вирвалися з таким болем, що й свого голосу не впізнав. – Не судилося збутися нашим мріям, – якось винувато блимнув очима й опустив їх.

У цю мить звідки і взялися перед очима його давні друзі – шановані люди цього села. Сидять вони у його хаті за великим дубовим столом і сперечаються: чи приєднуватися їм до повстанців, чи не треба?

– Може, хоч чимось допомогти тим відчайдухам-галаківцям, що діють зовсім недалеко, у Городнянському повіті? – чує не лише голос, а й бачить розгублений погляд Юхима Невжинського. – Просять підмоги: коней, фуражу, продовольства, – того дня молодий купець був наполегливий, як ніколи. – Галака знову розіслав своїх гінців, щоб вербували в загін. Кажуть, що їх підтримують війська білоруського Бацьки – генерал-майора Булака-Балаховича.

– Ні, не будемо. – Левенець мотає головою. – Він, як і той Бацька, – душогуб та ізувір, одних на палю садить, інших сім’ями вирізає.

– Так то ж євреїв, які й зробили нам цю революцію, – аж підскочив Ківшар.

– Як не приєднаєтеся до повстанців, то червоні переможуть. – Сава і свій голос почув із того двадцятого року.

Інколи йому здавалося, що ті роки так далеко, а іншим разом – зовсім поряд. І часто те минуле так перепліталося з нинішнім, що й голова обертом ішла. А коли пригадував, як до крові бив кулаками об стіни в’язниці, шкодуючи, що тоді не прийняли правильного рішення, то й зараз серце в зашпори заходиться. Двадцяті… Двадцяті… Як багато він дум передумав про ті часи, повертався і все починав спочатку, обираючи інший шлях. Тепер би він не просто підтримав повстанський рух, а навіть сам був серед них і до останнього подиху бився в їхніх рядах за свою землю, за свою молоду Україну.

– Спасибі, може, хоч вас послухають. – Він почув Мар’янині слова, але після своїх роздумів ніяк не міг зрозуміти, за що вона йому дякує. – Не збори, а самі нерви, – додала, неначе здогадалася про його тимчасову відсутність. – З бандитами нехай влада воює, а мені – були б усі живі та здорові.

Вона піклувалася лише про брата, а дід знову співставляв минуле і нинішнє, бо й тепер не було між ними того єднання, яке має велику силу. І хоча з-під цього режиму, здавалося, не звільнитися, він був упевнений – настане той день, коли їхні нащадки його подолають.

– Будемо всі мирно жити, трудитися, колись обов’язково хатинку тут збудуємо, хоч невеличку. – Їй хотілося і про своє поговорити, коли чоловіки швидко пішли далі. Я вже щоночі вві сні її бачу. – І вона задивилася на свою садибу. – Діти підростуть, розбіжаться, а мені й маленької вистачить, аби своя, – навіть усмішка мостилася на її обличчі.

– Не горюй, Мар’яно, буде літо, буде й хата. Деревина на сонці висохне, глина добре схопиться, а хлопці допоможуть. Он які завзяті з війни поприходили! Будеш і ти наступної зими вже на своїй печі зимувати. – Дід говорив, а сам усе за серце тримався, сьогодні воно його турбувало так, як тоді, коли з партизанами повертався. – Пахне весною, – глибоко вдихав повітря. – Не надихатися, – не хотів виказувати, що йому зле стало. – Клен цвіте, і береза вбралася, як наречена до вінця, – намагався сам себе заспокоїти. – Рай земний, тільки б жити! – яке не було життя, але і йому прощатися з ним не хотілося.

– Хіба ми все це бачимо? Як упряглися в роботу з весни, то й до самісіньких морозів не розгинаючись. – Мар’яна байдуже поглянула довкола. – Отак і життя минає, – вже журилася та зітхала.

Сьогодні вона була зовсім не схожа на молоду жінку. Роки війни й робота зробили свою справу. Але про красу зараз не йшлося, всі думки знову були про те, як вижити.

– Воно згодом попустить, то в тебе настрій такий. – Дід теж мостився на лаву. – А на весіллі в Кості так витанцьовувала з Максимом, що я навіть слідкувати за вами не встигав! – хотілося йому хоч якось перебити її чорні думки. – До речі, чоловік він непоганий, неодружений, жінка померла, сам роботящий і з виду нічого. Будували б одну на двох хату та й жили. Він до тебе придивляється, то й ти до нього придивися.

– Та ви що, діду! Між нами нічого