Спалені мрії - Ганна Ткаченко
– То ви їх впізнали чи просто здогадуєтесь? – допитувалась Мар’яна, яка вже до них підійшла. – І до мене у хлів приходили, – хвалилася своєю бідою. – Слава Богу, я теж вчасно з хати вийшла. Той, що в нас був, побіг за Микитину хату, а потім куди й подівся. Коли розглядали сліди на городі, то вирішили, що вони все ж Іванові.
– Я такі на вулиці бачив, німецькі чоботи сорок п’ятого розміру, і Івана впізнав, коли той упав. Підхопився й побіг, як лось, навіть горілкою від нього не тхнуло, – розповідав Максим. – Треба Лисавету за петельки потрясти, нехай розкаже, не може бути, щоб вона нічого не знала. На Ківшарівці перед Новим роком курей у тітки Дусі покрали. Дід у хаті спав, правда, він глухуватий, а вона думала, що тхір чи куниця бігає. Коли кинулася до дверей, то зрозуміла, що то люди, бо двері були зав’язані. Поки замерзлі вікна прохукала, а там уже нікого не видно.
– І то його робота, до матері часто вночі навідувався, а чужих курей дружкам на сніданок прихопив. – Мар’яна добре знала той край, бо частенько ходила туди на зв’язок із партизанами. – Не розумію: забрали їх в армію, а вони втекли, чи що? Дем’ян ще раніше з німцями поїхав, то, виходить, що в Німеччину не потрапив?
– Яка Німеччина! Німці поліцаїв любили, поки ті їм потрібні були, а самі їх ненавиділи. Коли окупаційні війська відходили, поліцаїв змусили до останнього під Києвом стояти, аби їх прикривали. А Дем’яну таке для чого? Він ні за тих, ні за других. Чим під кулі ставати, йому краще втекти. Ото й сколотив собі компанію – загін цілий, – розмірковував Тимофій.
– Та хіба ж то життя, тікають від усіх і живуть як вовки. І скільки так прожити можна? Голова сільради колись казав, що в районі створили загін для боротьби з розбійниками. То де він? А ще говорив, що серед бандитів і солдати є, які з фронту драпонули. Невже то правда? Мені на Федора натякав, коли взнав, що безвісти пропав.
– Ой, і начальник, ой, і вояка! Плюнь йому в очі. То він сам таке вигадав. Чув я, що до тебе клинці підбиває, пес шолудивий. Багато нашкодив по селу. Хлопці на зборах дали йому, а я теж поговорю при нагоді, – збирався Тимофій. – Через три хати над вухом стріляють, а він спить і не чує. Мабуть, п’яний, бо кажуть, що любить горілкою бавитися. Вояка називається… З бабами, може, і воює, – лаявся Тимофій, не перестаючи кашляти від морозного повітря.
– Ти його не чіпай, то птах що чужий, а що хитрий. Поживемо трохи, обдивимося, – радив Харитон. – Щодо розбійників, то вони в лісах точно є. Чув, що були такі випадки, коли вони солдатів убивали та документи забирали. А потім заїхав кудись такий вояка з фронту, пристав у прийми та й живе собі. Може, ще й про війну розказує.
Чоловіки говорили, а Максим усе за руку тримався.
– Заходьте до хати, засвічу каганець, а ви на рану глянете, перев’язати ж треба, – пропонувала Мар’яна.
А коли всі зайшли, то й засоромилася.
– І куди оце ти запрошувала? Тут у вас не пройти, – роззирався Тимофій, пробираючись до столу. Ще й під рядниною щось ворушиться.
– То ж теля, яке Муська привела з переляку. – Мар’яна слідкувала, щоб ніхто не наступив на майбутню годувальницю. – Ця маленька теличка сьогодні, може, всіх нас врятувала.
У хаті Тимофій сам перев’язав Максимові руку і порадив вранці сходити до фельдшера, бо рана була глибокою. Тим часом чоловіки домовлялися зібрати загін із колишніх воїнів та поїхати до лісу в пошуках бандитів.
– Якби вам озброєних солдатів з району та пару хороших коней з саньми, тоді можна, – говорила Мар’яна, проводжаючи їх. – А з голими руками не варто й рушати.
Чула такі застереження від діда Сави, тож вирішила повторити, боячись за свого брата. Сама все дивилася на кривавий слід від поросяти, який тонкою смужкою тягнувся вздовж дороги. А коли вранці, впоравшись із господарством, знову вийшла на вулицю, сліду на снігу вже не було. Дивувалися й сусіди, бо теж чули гамір та постріл, а вийти хто не захотів, хто побоявся, щоб за те у них нічого не вкрали.
Уже й додому збиралася, а побачивши Максима, який повертався з центру, тримаючи під куфайкою поранену руку, затрималася, аби дізнатися ще про якісь новини. Зараз село тільки про те й говорило, адже, не маючи ніякого заробітку, надіялися лише на власне господарство, тому й оберігали свої хліви та погреби, щоб не залишитися без нічого.
– Ти, мабуть, від лікаря повертаєшся? – спитала, коли той наблизився.
– До лікаря ще не ходив, лише до голови сільради встиг. Він усе зрозумів і зараз до сусідки, в якої порося витягли, прийде, то і я туди поспішаю. Свідки потрібні, – сказавши на ходу, він швидко пішов додому.
Новини останньої ночі переказували цілий день і договорилися до того, що вже поїхали всіх ловити, потім піймали і везуть назад, тут і судити будуть. Мабуть, людям хотілося дуже, щоб так воно й було. А насправді голова сільради, приїхавши уранці до потерпілої, тітки Параски, просив написати заяву про крадіжку. Але вона все заперечувала. Запевняла, що всі спали, нічого не чули, а порося тиждень тому як самі зарізали. Слідів ніяких не видно, і говорити більше не було про що. Зібралися чоловіки, які цілу
