Спалені мрії - Ганна Ткаченко

про своє та розпитували молодих про студентське життя. Костя розповів багато цікавого – як починали навчатися у вересні, як у розбитих класах не було на що сідати. Часто проводили заняття стоячи, а потім привозили ліс, пиляли на дошки, клали їх на колоди і сідали. Коли багато насяде, ті дошки ламалися, і під тріск всі разом падали. У гуртожитку не було на чому спати, тому самі собі з дерева робили щось схоже на ліжко, а кому вдавалося на розвалинах знайти залізне, вважали, що пощастило. Надя, маючи фронтовий досвід, часто чергувала в госпіталі, то там і поїсти давали, і переночувати можна було. Лекції часом писали поміж рядків у газетах, але студентське життя все одно було веселим – на перервах сміялися і жартували, а в гуртожитку не було того вечора, щоб не чути пісень.

– Чому ж руки такі робочі, всі в мозолях? – цікавилася Мар’яна.

– Якими ж їм бути, коли Київ увесь зруйнований. – Костя й іншим показував свої долоні. – Коли наші відступали, багато будинків підірвали. Місцеві жителі бачили: як перед німецьким наступом якісь люди носили в підвали ящики з вибухівкою, а на дахи – пляшки із запалювальною сумішшю. Нібито збиралися під танки їх кидати, які по Хрещатику їхатимуть. А вийшло зовсім не так – підірвали свої ж будинки ще до того. Пожежа від «коктейлів Молотова» була страшною. Гасили її вже німці, які в місто зайшли, а воду подавали з Дніпра шлангами, бо й водопровідна система була зірвана. Так від Хрещатика залишилися самі руїни. Тепер ті завали розбираємо, вантажимо на машини, і кудись все вивозиться. Наш декан собі за містом дачу будує.

– Отак. Про нове будівництво нехай держава думає, а зі старого матеріалу начальники собі будинки зведуть, – дивувався навіть дід Сава.

– Чого хвилюватися, на них теж управа знайдеться, коли незаконно. Не придивляйтеся, не обговорюйте, навіть ні на що не звертайте увагу, – радила молодим Горпина. – Вам вивчитися треба – ото ваше головне завдання. – Вона знала, що тільки так зараз можна вижити.

– Хороша сім’я вийшла, – сказала Мар’яна вже по дорозі додому. – А коли великими людьми стануть, то й узагалі загордувати можуть, бо вони – інтелігенція, а ми – прості селяни.

– Та ні, то не про них, – заперечила їй Горпина. – Вони простими й надалі будуть, бо хіба ж можна забути все, через що пройти довелося. Правильно кажу, діду?

– Правильно, правильно. Хороша людина поганою стати ніколи не зможе, як би високо вона не злетіла. Хоча, кажуть, буває й навпаки – голова обертом іде, коли у високі кабінети потрапляють, навіть своїх рідних забувають. Думаю, що це не про них, а там хто знає. Усе ж цікаво б і мені заглянути наперед. – Дід загадково примружив очі і замислився. – Надя в білому халаті хворих лікує, а Костю я бачу в партійному кабінеті великим начальником, – приголомшив усіх. – Ольга не в селі, а в їхній квартирі їсти варить та дітей няньчить, бо більшеньке уроки вчить, а маленьке – в люльці агукає. Та ні, стривайте, воно вже здорове, у військовій формі й з мішком грошей, від чого Надя помирає, а Костя плаче.

– А Ольга де, діду? – Здається, приголомшена Мар’яна в те повірила.

– Пішла з торбиною до чужих людей і ніколи туди не повернеться. – Дід і сам розхвилювався, навіть важко зітхнув.

– А Мишко? – схаменулася Горпина, звівши від подиву брови аж на середину лоба.

– Мишко? – Дід зиркнув на небо та знизав плечима. – Не бачу його.

– То звідки ж ти знаєш? – допитувалася вона. – Невже баба Дилайка таке наворожила? – аж посміхнулася, вважаючи, що й сама здогадалася. – Хитра баба стала. Іншим разом за миску супу каже людям те, що їм хочеться чути.

– Ні, то не я таке бачив і не баба наворожила, а наш Лаврентій казав, – зізнався дід. – Проня моя в нього розпитувала. Хіба ж мені грішному таке привидітися могло.

– Ой-йой! Коли Лаврентій, тоді справдиться. – Очі Горпини стали ще круглішими. – А як гарно починалося, – хитала головою, бо тепер і не сумнівалася, що так воно й буде. Виходить, що по мішку грошей усі матимуть? – зробила такий висновок. – А про своїх чому ж не спитали чи про Мар’яниних?

– Побоялися, – нарешті почули голос баби Проні, – бо сказав, що й тоді правди не буде, шукатимуть її до кінця віку. Зброю зроблять ще страшнішу, але воюватимуть не тільки нею.

– А чим? – здивувалися ще більше.

– Сказав, що у святих книгах все написано.

– То невже нашим дітям та онукам судилося до кінця світу дожити? – затремтів Мар’янин голос. – Не доведи, Господи! – перехрестилася навіть.

* * *

Одного дня по обіді, коли в полі на зеленій траві паслася череда, пастух задрімав під скиртою. Поки снився йому солодкий сон, де й узялися два вершники, відбили від череди п’ять корів і погнали до лісу. Тремтів пастух аж до вечора. «Що люди скажуть? А чи повірять? Може, змусять хату за те продавати?» – навіть думав, що доведеться зашморг на шию накинути. А коли зайшов у село, божився на кожній вулиці й обіцяв без ніякої плати пасти корів хоч цілий сезон. Люди лаяли, але зрозуміли, що не він у тому винен, і вже під вечір біля сільської ради зібралося так багато людей, що довелося відмикати клуб. Ці збори не планувалися, але були дуже гамірні, точніше не збори, а велика сварка між селянами та владою.