Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук
Отож, їдучи на візиту до Павла Петровича, государя, батько почувався так, ніби йому судилося ступити на ешафот. Ось, на мою думку, те головне, що різнило його від старших братів, що, можливо, й визначало їхнє різнодумство, адже брати, вдаючись у вельми небезпечні конспірації, піддавалися ризику, а схильність до ризику в батькові його біс Страху цілковито знищував. Те ж, що він воював, при тому не ліпше й не гірше інших, було зумовлено лише його залізним почуттям обов’язку, який єдиний міг подолати того біса в ньому. Коли ж почуття обов’язку не було, Страх панував безроздільно. Ось яку таїну я побачив у характері свого батечка; до речі сказати, той біс не перейшов ані в Петра, ані в мене, але в двох інших наших братах, Івані та Олександрі, він напевне собі гніздечка звив, адже той особливий біс, коли вже поселивсь у чиємусь роді, просто з нього не зникає, принаймні поки в житті існують передумови, що його живлять.
Петро Михайлович, складаючи родовідну записку, щодо батька обмежився протоколярними записами його службових діянь, так ніби людина пізнається тільки з цих діянь. Але розумію брата: як і Варвара, про батька не бажав казати нічого застережного, ніби виконуючи цим синівського обов’язка, який велить віддавати батькові честь і не більше. Але тим самим, як на мене, жива людина перетворюється в тінь зникому, адже те, що вона жива, й зумовлює в ній, при чому в кожній, наявність різнорідних первнів та якостей. Таким чином образ, витворений на письмі, може стати живий, а може бути аплікований, тобто мертво придуманий і урізаний, відтак значно більшою мірою зникомий. Джерел же творення цього образу маю небагато: протоколярні записи Петра Михайловича, сентименталізовані спогади Варвари, спомини мої власні – очевидно, тут мені знову не обійтися без Івана Михайловича, який так мені, хоча часом і опосередковано, допомагав, проте, кажучи відверто, їхати до брата мені ставало все більше мулько: хто зна, на яку несподівану настроєність його можу нарватися, тобто чи прийме мене ласкаво чи знову натравить псів. Поки що від зустрічей із ним ухилявся, бо Варвара, яка попри все умудрялася тримати з братом постійний зв’язок (хоча ніби перестала бути його вивідачем), оповіла мені, що останнім часом Іван Михайлович п’є, а коли це в нього трапляється, стає цілком несамовитий. Звідки це довідалася, не відаю, одне відомо: до брата не їздила та й узагалі майже не виходила з обійстя, однак жінки такий дивовижний народ, що новини можуть винюхати з вітру. Граючись, я навіть уявляв, як сестра виходила на ганка, коли дув вітер із того боку, де був розташований маєток Івана Михайловича, і глибоко втягувала в себе повітря, відтак бездоганно приймала хвилі горілчаного перегару, що їх видихав наш старший брат, а міра інтенсивності того запаху й визначала ступеня його несамовитості. Отож поки що не залишається нічого іншого, як переписати Петрові замітки і зафіксувати спогади.
Михайло Петрович до господарських справ не був гарячий, через що не покидав служби: служив за вибором суддею, хорунжим, певний час був повітовим предводителем дворянства. Єдине, що любив, окрім своїх дослідів, – садівництво, завівши порядного фруктового сада із чудовими алеями, з яких три чомусь були криті й затемнені – саме в них і любив гуляти, очевидно, простір його страшив і, хоча в молодості поблукав досить по світі, чим далі, тим менше любив поїздки, особливо дальні, хоча, наскільки пам’ятаю, в якійсь вельми дальній поїздці був і то довго. На основі фізичних дослідів з перегонки спирту завів винокурню і збудував два великі льохи для різних трунків, але вони трималися здебільшого для гостей, бо сам уживав їх вельми помірно, при нагоді й небагато. Одружився без жодних романтичних пригод на Анастасії Миклашевській, яка народила йому дванадцятеро синів і семеро дочок, значна частина з яких померла дітьми – про тих, що залишилися, я вже оповідав. Жило подружжя в любові та злагоді: матінка мала досить клопоту із дітьми та господарством, отож для жіночих примх у неї не залишалося часу та й характеру була рівного, свого чоловіка шанувала, ставлячись до нього з підкресленою повагою, а це було саме те, чого Михайло Петрович потребував. Хлопці, підрісши, були відправлені на навчання, а дівчата виховувались удома. Фізичними дослідами захоплювався довгий час разом із німцем Рудольфом Фішем, який безвиїздно довгі роки жив у маєтку аж до батькової смерті, після чого виїхав у невідомому напрямку. Був то чоловік неговіркий, замкнутий, з дітьми та жінками спілкування не мав, а лише з самим батечком. Пізніми вечорами вони вилазили на горище, сідали на ослінцях і почержно годинами розглядали небо; нам, дітям, у ту комірчину заходити було суворо заборонено; зрештою, коли там нікого не було, двері зачинялися на міцного замка. Одного разу ми, діти, простежили, де батечко ховає ключа, і в його відсутність, коли й німець пішов із рушницею на полювання, ми вибралися на горище, двері відчинили, але коли намагалися зазирнути в очко труби, почули покашлювання: біля дверей стояв Рудольф Фіш і дивився на нас сталевими неживими очима. На щастя, він не заслонив собою прочіла, і ми, ніби миші, шугнули повз нього до втечі, він нас не ловив, навіть не пробував це чинити, тільки стояв – зрештою, ми були аж так нажахані, що цього нам вистачало. Але батьку нас виказав, за що кожен дістав порцію березової каші – факт досить рідкісний в нашому дитинстві, хоча й бувалий; з усіх залишилася непокараною лишень Варвара. Ми тоді гадали, що батечко зробив цей виняток тому, що це була його улюблениця, і всі те чудово знали, але тепер Варвара призналася: саме вона виказала батькові, хто брав участь із дітей у тій капості, бо німець нас не розрізняв і вказати, хто порушив батьківського заказа, не міг. Отож фіскальні повинності сестра виконувала
