Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук
– Нагрілася трохи, маленька? – ніжно питав Михайло Петрович.
– О, вже й гаряче! – дзвонив голосок.
– Тоді ходімо?
– А тетерюки? – спитала дівчинка.
– А тетерюки і сьогодні не з’явилися, – казав батько. – Це нічого – хай собі політають!
– А хай! – хитала дівчинка головою і знову плелася слідцем за цим сумним, худим, високим та чорнявим, з любов’ю відчуваючи, що їй є за ким іти.
Він же йшов спокійно й розмірено і лише вряди-годи озирався, чи не згубився його сторож. Але сторож був, і вже не сонний, а бадьорий, бо весело і ясно світив очками. Тоді на вуста чоловіка клалася сумна всмішка, і він дивився напіввидючими очима, відчуваючи, що ліс дерев цього разу його не пожере, що той уже не має супроти нього жодних жорстоких думок, а раз так, то можна спокійно прожити ще й цього дня. Але він твердо знав, що колись те, чого жахається, таки станеться, і він додому не повернеться. Станеться, але не тепер, тобто не сьогодні…
Михайло Петрович язичником не був, як людина освічена і з певною пристрастю до науки, яка не могла реалізуватися належно в сільських умовах, отже залишався дилетантом; він любив читання, знав досконало німецьку мову (цей пункт мене зацікавив, можливо, німецьку знав і Григорій Петрович, адже вони дістали однакову освіту з Михайлом – чи ж не це було причиною, що дядько їздив, до Німеччини з Василем Капністом?), трохи французьку, після нього залишилася чимала бібліотека, власне поповнена дідова, відзначався немалою побожністю, багатьом добротворив, особливо бідним родичам, нерідко убогим допомагав таємно, і особливо дбав про нашу Лісовицьку церкву, збудовану дідом; принаймні за батька тут замінено іконостаса з простішого на пишнішого, наділяв церкву посудинами й належним начинням, зокрема, коли я впорядковував склепа, панотець Сергій показував мені чашу, яку батько пожертвував із проханням молитися за нього, щоб повернувся з Турецького походу, – там було вирито написа, що її принесено в дар поручником Ростовського карабінерського полку Михайлом Темницьким. Відтак храмове свято Успення, а наша церква була Успення пресвятої Богородиці, святкувалося і селянами і Михайлом Петровичем із родиною вельми урочисто, саме на нього з’їжджалися найчисленніші гості та знайомі – це є трохи й у моїй пам’яті, а Варвара згадувала про те з великим замилуванням. Саме село Лісовичі закладено дідом 1730 року, коли 21 листопада, на день Уведення у храм пресвятої Богородиці, поставлено хреста на знак того, що тут має бути слобода і можна всім, що прийдуть, поселятися. Через це селяни тут мішано литвини та малороси, які прийшли сюди зрізнобіч – саме тому поруч з храмовим святом урочисто святкується і день Уведення. Традицію перейняли навіть брати Михайла Петровича, які в Лісовичах уже не жили; принаймні, відвідавши у час котрогось із приїздів додому Григорія Петровича, я був примушений вислухати й справді урочисту й барвисту оповідь, записану до "Четьї Міней", про те, з якою помпою входило до храму мале дитя, якому призначено Богом народити Месію. До того Лісовичі належали якомусь козаку, але земля дідом була відкуплена і, за універсалом Данила Апостола, віддана дідові, але сам він тут, як казалося, не відразу поселився, а довгий час перебував на різних службах, тож дім почав будувати тоді, коли до лісовицького посідання зумів придбати й інші навколишні землі, відтак запраг спокою. Загалом же місце далеко не завидне: похмуре, болотне, лісове, сюди важко добиратися, воно мало кого приваблювало, але чомусь привабило саме діда, а за ним і Михайла Петровича, адже він його в брата, як сказано вище, виміняв. У гетьманські часи сюди присилалися ловчі та скоки для ловитви звіра та здобування дичини, відповідно неподалець є село Ловче, в якому живуть козаки із прізвищем Скоки та Скочки.
Саме тому, що добре відав про батькову побожність, і виникла думка порозмовляти ще раз із отцем Сергієм – мене цікавило, чи не ділився батько із священиком про свої проблеми зі Страхом, чи це тільки моя фантазія, зліплена з поодиноких фактів, що виринули з розповідей сестри. Така розмова відбулася, при тому ще до того, як почав записувати цю історію, коли ще складав її в умі, і отець Сергій таки оповів мені про біса Страху, на якого йому скаржився батько і якого попросив якось із нього вигнати, знаючи, що таке священики чинять. Але панотець тому не був навчений, тож сповістив батечку: на те записано у Требнику розробленого обряда, але вчинити його може не кожен, але тільки ті, що не просто те вміють, але й мають щодо того божу волю. При тому отець Сергій порадив Михайлу Петровичу вдатися до києво-печерських ченців, які подібні дійства чудовно вчиняють, але він, отець Сергій, не відає, чи їздив до Києва Михайло Петрович, принаймні в них про це більше розмови не було. Варвара ж, на моє запитання, твердо відповіла, що в Києві батько ніколи не бував. В Петербурзі так і то кілька разів, а в Києві таки ні разу. Чому Михайло Петрович не послухався священика, так і залишається незвісним, можливо, зі своїм бісом Страху вирішив боротися самотужки.
Щоб завершити описа захоплень Михайла Петровича, хочу згадати, що він любив їздити вибирати в лісі борті; ясна річ, що до того брались управні селяни, бо треба було лазити по деревах, а батько з його бісом Страху навряд чи для того надавався, він лише бортниками чи бортняками, як їх ще звуть, керував і стежив, щоб усе відбувалося належно. За Литовським статутом борті дозволялися ставити навіть у чужих лісах і користуватися, коли ж дерево звалиться, господар борті вирубував і забирав його, залишаючи пенька господареві лісу. Коли ж хтось чужий зрубував бортове дерево, це суворо каралося правом, отож єдині, які тому праву ніяк не бажали коритися, були ведмеді, ласі так само на мед, як і люди; вони безоглядно порушували закони короля Казимира, розоряючи чужу власність. Гадаю, особливий інтерес до меду в Михайла Петровича був не смаковий – меди вживалися для виготовлення найрізноманітніших трунків, а батько, як оповідалося, тим займався ретельно, адже раз, через мишу, ледве не згорів. Із бортями також сталася пригода: якось із двома бортняками вони застали біля дерева ведмедя, який виліз до борті, але змагатися з ним не стали, а малодушно повтікали – до
