Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук
З приєднанням Білорусії ми ледве не втратили половини наших земель, і тут, теба сказати, Михайло Петрович, виявив немалу твердість характеру, адже й ця риса в нього була не остання. Річ у тім, що землі відведено могутньому тоді Потьомкіну. Брати радили Михайлу Петровичу вдатися до правителя краю фельдмаршала Рум’янцева (звісно з якої спонуки: були наближені до нього), але батечко їх не послухав і поїхав просто в Могилів, де перебував тоді князь. Григорій Потьомкін його вислухав і сказав:
– А чому не вдався за поміччю до правителя вашого краю?
– Правитель – це той, – мудро відказав батько, – хто володіє. Землі передано вашій світлості, до вас і явився.
Відповідь князю сподобалася (адже з Рум’янцевим вони були вороги), князь передивився подані документи і милостиво сказав:
– Ті дурні готові давати землі, а мені досить, що дає государиня, їдь і будь спокійний: розмежуюся з тобою за державним кордоном.
Що й було зроблено на почудування Андрія та Григорія Петровичів, які надто вже вірили в свого принципала; батько ж тут виявив більше розуму, бо зважив на ворожнечу між себе обох сановників; а може, сміливість маленького поміщика тому заімпонувала.
Цей факт підтвердив існування ще однієї ниточки, про яку вже звіщав: Михайло Петрович не жив однодумно з братами, а часто чинив супротивно. Отже, віддавшись у милість Потьомкіну, чи не відчував перед князем зобов’язання за його милість? Адже ніщо не перешкоджало князеві батькові землі вважати за свої, а змагатися з таким магнатом Михайлу Петровичу було б смішно. Можна гадати, що милосердя вчинив князь і зумисне: йому потрібно було мати серед тутешнього панства прихильників. Забігаючи наперед, скажу: із пізнішої розмови з Іваном Михайловичем я довідався: частки земель на користь Потьомкіна врізано і братам, які вдалися-таки до Рум’янцева, але нічого не досягли і ті частки втратили. Отже, виходило, що брати з Михайлом Петровичем ніби стали різної орієнтації, а це значить – прихильниками ворогуючих можновладців. Можливо також, що Потьомкін знав про позицію братів Михайла Петровича, отже мав приємну можливість братську спілку розторгнути. Це лише мої здогади, але, здасться, небезпідставні.
Всі ці факти, історії, історійки однак залишалися й досі не більше, як тонкими нитками, павуками плетеними, – чогось істотного про батькове "щось" я так і не зміг здобути, тому вирішив докладніше й уважніше передивитися записки Петра Михайловича, адже не раз мав нагоду переконатися, що ряд речей той подавав завуальовано. І тут біля одного звіщення, де йшлося про другу батькову поїздку до Петербурга, я знайшов не помічені раніше літери: "N.B.", що могло значити "Nota bene" – варте уваги. Запис був загадковий. І цього разу батько, хоча і шляхтич, але малознаний і з глушини, був представлений імператору, після чого йому ударовано землі в Сизранському повіті Симбірської губернії, за течією річки Іргиз, Елань і Чагра, при чому причини такої милості не повідомлено, а тільки коротко сповіщено: через віддаленість до того місця, вже після смерті імператора Павла Петровича, батько ті землі досить дешево продав, тобто фактично їх збув. Отже саме цей дивовижний факт Петро Михайлович позначив, як вартий особливої уваги. І тут я раптом збагнув, чому така мала в мене з дитинства пам’ять про батька: якийсь час удома він був відсутній, і цей час вимірювався роками, хоча не відаю скількома.
Коли працював над паперами, Варвара часто заскакувала до мене: чи чаю принесе, чи запитає: може хочу випити кави, чи внесе розімнених ягід із сиром та сметаною – були то невинні приключки, бо й сліпому видно було: моя робота її цікавить. Коли ж почав писати про батька, такі візити почастішали – вона увіч чомусь нервувалася, хоча не хотіла подати й виду. Цього ж разу я вже сам нетерпляче чекав, щоб зайшла. Коли ж переступила порога, цього разу із мнутими ягідьми, я спитав цілком байдужно:
– Оце тут Петро написав про якісь батькові землі в Симбірській губернії – за що їх одержав?
І враз помітив: Варвара сильно знітилася, її очі дивно застрибали.
– Як дали, значить, заслужив, – сказала цілком штучним голосом. – Даремно не дають!
– Отож! – сказав із притиском. – Даремно не дають! За що ж дали?
– Що ти в мене все випитуєш? – спалахнула Варвара. – Я в тих земельних справах не розбираюся!
У мене все заспівало: здається, натрапив на золоту жилу чи точніше хворе місце.
Річ у тім, що хоча раніше я й подавав сестру, як братового конфідента, а перед цим батькового, але викази Варвара чинила не через лиху вдачу, з помсти чи з інших негативних побудників, а тому, що фатально не вміла брехати, отож у неї простісінько випитували все, що треба, а вона, з наївності душі своєї, не могла не відповісти, а ще й неправдиво. Отже, була виказником навіть не з обов’язку, а через власну добродушність, бувши твердо переконана, що правда завжди доброчинна, а брехня лихочинна, хоча не раз у цьому світі правда може бути лихочиннішою від брехні – ось чому в нашій моралі такому гострому осудові віддається доносительство, адже доносять таки правду – не брехню, а життя побудоване так, що не кожну правду можна зголошувати.
– Але ж знаєш, Варваро, знаєш! – сказав я, пильно на неї дивлячись.
– Нічого там не було! – сказала сердито Варвара. – Чернігівські дворяни доручили батькові подати імператору двісті п’ятдесят молодих дворян на службу. Він те успішно виконав, бо коли йому щось доручали, розіб’ється, а виконає. Отож повіз того списка в Петербург.
У мене так і крутилося на язиці спитати:
"А чого було приховувати цього невинного факта?" – але в душі прозвучала застережна нотка, і я цілком байдужно сказав:
– Тепер зрозуміло, а то цей факт ніби в повітрі висів, – і перевів мову на буденні дрібниці.
Сестра ж кинула на мене застережного погляда, ніби вивіряла: повірив чи ні, але я був мирний, спокійний і з пожадністю почав вимітати з тарілочки принесені нею лакоти.
Добре відав, що звістила не все. Більше, причина поїздки до Петербурга і справді могла бути така, як сказала, – брехати не вміла, але… Перше: чому так знітилася, коли в неї про те запитав? Друге: чому не сказала того відразу, а почала крутити?
