Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук
– Не могла ж я батькові брехати. Він спитав, а я відповіла!
При цьому й досі не мала жодних докорів сумління.
Михайло Петрович не любив полювати на великого звіра й ніколи не брав участі в загонах, на які з’їжджалися сусідні поміщики, навіть зі своїм німцем Рудольфом Фішем не ходив у ліс, а тільки з Варварою і тільки на тетерюків. Будив дівчинку вельми рано, ще тільки починало світати, і вони брели на визначене місце, де, на батькову думку, мали збиратися тетерюки. При цьому Варвара ставилася на стежу, щоб сповістити, коли птахи з’являться, а сам батечко поринав у довгу ранкову молитву. Не раз невиспана дівчинка, заколисана шумом лісу, солодко в траві засинала, і тоді їй снилися, як розповідала, найкращі сни, і все там відбувалося, як у казках; на жаль, вона ті казки-сни позабувала, але пам’ятає, що все чинилося при особливому освітленні і барвилося в різноколірні смуги. Михайло Петрович при цьому ніколи на дочку не сердився, і вони спокійнісінько поверталися додому із порожніми ташками, мирно поміж себе розмовляючи. Виходило, що батечкові те полювання ніби було непотрібне – просто, знайшов такий своєрідний спосіб до ранкових молитов, а що сам у ліс не ходив (чи не з’являвся й тоді до нього Страх?), то мусив мати супровідника, цілком собі догідного. Кілька разів, правда, трапилося, що Варвара не заснула, батька про приліт тетерюків попередила, і той хаотично постріляв у повітря, але жодного птаха не вбив, при цьому годі сказати, що він, бувши офіцером і беручи участь у численних боях, не вмів стріляти; очевидно, чинив так навмисне – здається, проливати кров, навіть пташину, було тяжко його душі, тобто пролиттям крові надто наситився в молодості, а тепер, після довгої та щирої молитви, чи ж годилося те вчиняти? Цей факт свідчить і справді про м’якосердність батечка – такою рисою, до речі, не володів жоден із його братів. Отож і вийшло, що Михайло Петрович жодного вбитого тетерюка додому не приніс, хоча наш німець у тому вправлявся цілком непогано, та й узагалі в нас до столу часто подавалася дичина, але вбита слугами чи Рудольфом Фішем, у якого рука при стрілянні не здригалася.
Оті ранкові молитви в лісі мали в собі щось язичницьке, адже й тепер іще деякі селяни виходять ранком до лісу, щоб помолитися біля дуба – священного, як вони вважають, дерева. Я спитав у Варвари, чи не біля дуба вони зупинялися.
– Ну, я цього не пам’ятаю, – сказала сестра. – Біля дубів ми зупинялися. А це має якесь значення?
Звісно, ніякого значення це не мало, але я бажав уявити цю сцену. Високий, худорлявий, чорноволосий, гарний із себе чоловік ішов із напівпогаслим зором; за ним сонно плівся його незмінний хвостик – Варвара, мочачи в росі подола сукенки, вона йшла і спала, а чоловік заходив із притамованим страхом у світ дерев, ще повитий туманцем і присмерком, але в якому вже прокидалися птахи й розпочинали щоденні ранкові співи. Вряди-годи той високий озирався, щоб перевірити, чи йде за ним його охоронниця. Вона йшла із розплющеними, але невидющими очима, і в тих очах гуляли сни-казки, повні звірів, котрі вміли поміж себе говорити людськими голосами. І чоловік, заходячи в лісову глушину, починав усе більше й глибше відчувати, як у його нутрі прокидається біс Страху. Спершу розплющував очі, і з тих очей починав випливати затуманений холод. Тоді Страх, спершу у тугого клубка, схожого на мотка ниток, підіймав голову, яка росла на тонкій, напівпрозорій шиї й починала, як маятник у дзигарі, хилитатися туди й сюди. Відтак висовувалася почварна з довгими пальцями і гострими загнутими пазурями лапка, й прихитувала в такт руху голови; потім з’являлася друга лапа і тільки після того Страх раптово зводився на ноги, заповнюючи собою все нутро Михайла Петровича. І це бувало тоді, коли підходили до одного з лісових дубів.
– Стій тут! – хрипко казав своєму сторожу батечко. – А я помолюсь!
Сторож слухняно всідався під дубом, де було сухе, ще торішнє листя, і впирався спиною об стовбура. Очі залишалися відкриті, і в них заходили тіні зникомі лисиць, вовків, зайців, ведмедів, ласок, мишей, турів, оленів, а останніми приходили леви. Тоді й починалася між ними шамотня, змагання, перегони, бійки, а зрештою всі збиралися до лева, котрий сідав у дубове царське крісло і всіх їх судив. А в цей час високий, худий і чорноволосий чоловік пристрасно молився. І просив у Бога дерев, і Бога землі, і Бога неба, і Бога води, і Бога сонця, який був різний, хоча єднався в одній іпостасі, щоб той вигнав із його нутра оту потвору, що вже починала в його осередді шайтанського танця. Слова виливалися із розтулених вуст, як вода, але то була тінява вода, бо батько ніколи не молився вголос, як оповідала Варвара, а тільки подумки. Він просив, щоб разом із тією водою виллявся з нього і звір його, з яким ніяк не може впоратися, але той виходити не бажав, але ще шаленіше витинав свої скоки. Махав головою із весело роздертим беззубим ротом, крутив в орбітах очима, махав тінями рук, тупцював схожими на товкачі до ступи ногами і волав-співав своїх страховодницьких пісень; часом чоловікові здавалося, що та пісня і є словами його молитви, саме тому вони ніколи не доходили до Бога. Дівчинка ж, дитина, в цей час солодко спала і солодко снила, отож не могла його від тієї напасті оборонити. Тоді він здогадувався, що нічого з його молитви не вийде, отож ішов, торкав дочку рукою й та злякано скидувалася, прокидаючись.
– Не прилітали тетерюки? – лагідно питався.
– Ні! – злякано казала дівчинка.
– Тоді повертаймося додому! – ще лагідніше казав він. – Не змерзла часом?
– Трохи змерзла, – мовила дівчинка.
– Попобігай довкола дерева, – казав батько.
І вона починала бігати довкола дерева, ніби й сама танцювала якогось танця, такого ж старого, як цей ліс і дерево, бо і ліс, і воно росли тут споконвіку. І їй ставало весело від тієї біганини, і дзвонила сміхом, як дзвоником. І ліс на хвилину замовкав, слухаючи того дзвоника, замовкали пташки та шуми, зникав шелест та шурхіт, а високий, худий і чорнявий чоловік нерушно стояв, з усмішкою дивлячись, як поступово прокидається його дитина, і біс Страху в його нутрі заспокоювався й засинав також. Голова його опадала, власне, шия вгрузала
