Стара холера - Володимир Лис

Після того як її мучителі поїхали, Єва вирішила, що таки треба йти до Марини. Вельми боліла попечена й проколота рука, дедалі більше запливало око, пекло всередині, куди щось влили, але Єва якось видибцяла через силу надвір. І почвалала, хитаючись гірше від п’яної, до сусідки Марини. Та зойкнула, побачивши побиту бабу. «Цить, – наказала Єва, – дзвони до Романа». І Марина подзвонила й сказала заповітне слово: «Приїхали». А тоді взялася прикладати примочку до великого синця під Євиним оком.

Отримавши сигнал, Роман дістав свою давню рушницю, а тоді згадав про ще один предмет і забрав його з комори. То був рупор, з яким колись ходив на рухівські мітинги Романів син Юрко. Син давно в місті, а рупор сиротливо лежав у скрині.

«Згодився», – подумав Роман.

Зайшов до хати й прокричав у рупор до свеї лежачої жінки:

– Стара, ліворуція зновика в Тупталах. Сєпари наступають.

– Свят, свят, геть здурів, – проказала перелякана баба Тамара.

З рушницею і рупором у руках Роман подався до Адама. Дорогою вистрілив у повітря – то був умовний сигнал для Платона й Омеляна. Втрьох вони й зійшлися неподалік Адамової хатини. Обидва тоже озброєні: Платон зі старою дубельтівкою, а Омелян з обрізом, який приберіг хтозна з яких часів. Побачили «жигулі», що стояли біля воріт.

– Побідніли тепер бандюки, – констатував Платон.

Роман показав, де кому стати, щоб і стріляти мона, й уберегтися, а далі сам сховався за Адамів хлівець, приклав рупора до вуст. Закричав, скільки найшов сили:

– Здавайтеся, ви оточені! Виходити по-одному!

Потім повторив заклик, приправивши його смачним матюком і погрозою стріляти по вікнах. І один таки вийшов – Босоногий.

Прогугнявив:

– Чо’ надо, дєд?

– Відпустіть Адама, – наказав Роман у рупор. – І виходьте. Сюди вже їде поліція. Вам все одно капець. Лучче без жертв.

Босоногий і собі матюкнувся – люто і брудно. А тоді рушив у бік Романа. Той стрельнув. Куля пролетіла, може, за сантиметр од вуха Босоногого. Бандит спинився. На постріл висунувся було Вєньчик, та його змусив пірнути назад у сіни постріл з Омелянового обріза.

– Через десять мінут тута буде поліція, – прохрипів у рупор вожак тупталівських дідів. – Здайтеся ліпше нам, мо’ скажемо за вас яке добре слово.

Вєньчик у сінях гарячково міркував, що робити. Засісти в хаті і спробувати оборонятися? Ризиковано. А раптом мєнтяр-поліціянтів виявиться з десяток, а то й два? Хтозна, що ті діди наплели. Спробувати з поліціянтами домовитися? А як не вдасться? Якщо доведеться здатися – кранти, називати ім’я того, хто послав, в жодному разі не можна, інакше смерть. Як не тут, то в Києві чи ще десь, у клятого Макса лапи довгі. Подзвонити до начальника охорони чи й самого Макса, попросити заступитися теж не можна, це означало б визнати поразку, провал операції, а за це буде ще крутіша розправа. Думки шалено крутилися у Вєньчиковій голові. Треба рятувати свою шкуру, зникати, а там приставати до якоїсь банди чи проситися на службу до іншого бізнесяки. Іншого виходу нема.

Вєньчик висунувся з сіней.

– Слиш, дєд, прідлагаю соглашеніє. Ми отпускаємо вашого пенька, а ви дайотє нам уїхати. Лади? По-моєму, вигодний гешефт.

– Чорт з вами, – сказав у відповідь Роман. – Виводьте Адама, щоб ми бачили, що він живий, а тоді бігом по одному до машини. Стріляти не будемо, гарантую. Даю три мінути.

Адама, який ледь тримався на ногах, вони таки вивели. Він одразу прихилився до одвірка. Бандюки прожогом кинулися до машини, і через півхвилини за «жигулями» потягнувся довгий хвіст куряви. Ще через годину, як і наказував Максим Качула, Вєньчик втопить «жигулі» в річці, але разом із застреленим ним Босоногим, а далі поїде до Києва на джипі сам.

Тупталівські діди оглянули побитого Адама і хотіли завести його до хати, аби полежав там, поки фельдшерку покличуть. Та Адам заартачився, що мусить іти до Єви, щоб подивитися, як там вона.

– Помогти? – Роман узяв його під руку.

– Я сам, – гордо сказав Адам. – Ще можу йти сам. Скажи ліпше Лізі й Степанові, хай додому до нас вертаються. Шура-бура, видать, минулася, хоч, може, й ни надовго. Дєкую, братки. Ви таки свої хлопці.

– А хто б тибе спас?

То сказав Платон, а Омелян додав, що за перемогу над тими супостатами й чарку варто було б перехилити. Рішили, що зберуться у Красної Ружі ввечері.

– Мо’ пождемо поліцію? – Омелян спитав.

– Яку ще поліцію? – Роман дивився весело – от-от зарегоче. – Став би я поліцію викликати… Та я, по правді, так спішив нашого Адаська рятувати, що геть про ту поліцію забув.

– Виходить, на пушку їх взяв, – стримано посміхнувся Платон.

– Ну, може, й подзвонив би, якби припекло… Ходімо, хлопаки…

І вони пішли, рушив і Адам, тяжко волочачи ноги.

Адам ішов, боліло в грудях, тяглася нога, по якій боляче вдарили. Видать, і ребро їдне чи й два поламані, судячи з болю в спині, вже не кажучи про синці на лиці. Та якось дійде. Аби ж із Євкою щось лихе не вчварили…

А Єва вже йшла, дибцяла, як могла, йому назустріч. Угледів неї Адам, заспішив. І беркицьнувся. Та так, що земля в Тупталах, здавалося, задвигтіла. Бік геть забив. Мусив поволечки підводитися. Спершу сів, а як підвестися без палки? Добре, що Єва якраз наблизилася, руку простягла. То й звівся якось, риплячи, як старий віз. Тримався за Євину руку, а потому все ж ступив – крок, другий… Спинився. Тяжко було. А йти все одно тре’ Тре’ от яке діло.

Єва тільки й спитала:

– Били? Бачу, що били. Ходімо?

– Ходімо, – сказав Адам. – Диб, диб…

І двоє старих, із синцями на лицях, із побитими тілами, поволі потупцяли далі. У Єви геть запливло око, ледь ним бачила. Спиралися одне на одного, так якось і дибали. Натужно, але помалу переставляли ноги.

Адам озвався:

– Ти ж мене, певно, не послухалася? Ни одразу тих бандюків до мене направила… От і маєш цяцьки.

Адам докоряв, а Єві було приємне те докоряння. І добре, що відразу не направила. Бо зовсім би забили Адама, а так наче трохи його частку собі забрала. Може, ще й виживуть…

– Мовчи й диш, – сказала Єва. – Зара додом якось доберемося, то я тобі чаю заварю з липовим цвітом. Мо’ хоть усередині полегшає. Мовчи, на мене спирайся.

Так вони ще