Мáліна - Інгеборг Бахман

багато побічного, аеродроми, вулиці, ресторани та магазини, певні страви та вина, дуже багато людей, усілякі розмови й плітки. Передусім, однак, фальшування. Я повністю потонула у фальші, у руку мені втискали фальшиві папери, мене ганяли з місця на місце, потім знову взяли на посаду, де я мала всього-на-всього бути присутньою, сприяти тому, з чим раніше я б ні за що не погодилась, підтверджувати, визнавати за правду. Способи мислення, які я мала наслідувати, були для мене абсолютно чужими. Нарешті я стала однією суцільною фальсифікацією, розпізнати яку міг, можливо, ще тільки ти. Маліна: І чого ти з того навчилася? Я: (con sordina) Нічого. До того ж для мене з цього нічого не вийшло. Маліна: Неправда. Я: (agitato) Однак це правда. Я знову розпочала говорити, ходити, щось відчувати, пригадувати давніші часи, які передують тим, яких я не хочу пригадувати. (tempo giusto) А одного дня між нами знову все було добре. Відколи, властиво, у нас з тобою такі хороші стосунки? Маліна: Мені здається, вони були такими завжди. Я: (leggermente) Як це ввічливо, як люб’язно із твого боку мені це казати. (quasi una fantasia) Я деколи думала, що ти так часто, щонайменше триста шістдесят днів на рік, відчував через мене смертельний страх. Ти мовби здригався на кожен дзвінок, бачив у кожній тіні поряд з собою небезпечну людину, вантажівки з колодами поперед тебе видавалися неабиякою загрозою. Почувши кроки позаду себе, ти мало не падав замертво. Коли читав книгу, тобі раптом здавалося, що відчиняються двері, і ти випускав її з рук у смертельному страхові, бо я не мала вже більше права читати книжки. Мені здавалося, що ти сотні разів помирав, ні, навіть тисячу, і це зробило тебе пізніше таким надзвичайно спокійним. (ben marcato) Наскільки я помилялась.

Хоча Маліна знає, що я охоче виходжу з ним вечорами, однак не чекає цього й не дивується, коли маю ґрунт для відмови, деколи через подерті панчохи, і, звичайно, у моїй нерішучості часто винен Іван, тому що Іван не знає, іще не знає, як виглядатиме в нього вечір, а деколи виникають труднощі з вибором ресторану, бо Маліна в деякі не піде ні за що, він не терпить жодного гамору, не зносить циганської музики та старовіденських пісеньок, погане повітря й освітлення, мов у клубах нічних, не у його смаку, він не може, як це робить Іван, нерозважливо їсти, він їсть, без видимої причини, завжди помірковано, не п’є, як Іван, курить лише час від часу, майже тільки для того, щоб мені догодити.

У ті вечори, коли Маліна буває серед людей без мене, я знаю, що він говоритиме мало. Він мовчатиме, слухатиме, що кажуть інші, змусить когось говорити й під кінець створить у кожного враження, ніби той сказав те, що було мудрішим, ніж звичні фрази, набагато значущішим, бо Маліна підносить інших до самих себе. Однак він завжди дотримуватиме дистанцію, бо він сам — це справжня дистанція. Він не скаже жодного слова про своє життя, ніколи не говоритиме про мене, та, попри те, не створить враження, нібито щось замовчує. Маліна справді не може нічого замовчувати, бо йому, у найкращому сенсі слова, немає чого сказати. Не бере він участі й у плетінні великого тексту, текстури чуток поширення, уся віденська тканина вже має кілька невеликих дірок, які з’явилися лише завдяки Маліні. Саме тому він також — граничне заперечення зіткнень, пояснень, розголошувань, вибухів, оправдань — та й за що Маліна мав би себе оправдовувати! Він може бути чарівним, вимовляти ввічливі, блискучі фрази, проте не надто люб’язні, виявляти, хоча б на прощання, трішки сердечності, вона визирне з нього й умить сховається знову, бо він відразу повернеться й піде, він ходить завжди дуже швидко, цілує руку жінкам, а коли має допомогти їм, то на мить торкнеться плеча, його дотик настільки легкий, що жодна не може чогось подумати, і, все-таки, не може чогось не подумати. Маліна вже виходить, люди дивляться зі здивуванням на нього, бо не знають причини, чому він іде, а він не пояснює зніяковіло, чому, куди і навіщо він саме зараз має піти. Та ніхто й не наважується його запитати. Це неможливо, щоб хтось поставив Маліні запитання, з якими я постійно стикаюсь: Що ви робите завтра ввечері? Ради Бога, Ви ж не можете зараз піти! Ви неодмінно маєте познайомитись із таким-то, з такою-то! Ні, з Маліною такого не станеться, він має шапку-невидимку, забрало майже завжди опущене долу[368]. Я заздрю Маліні й намагаюсь його наслідувати, та мені не вдається, я потрапляю в кожні тенета, сама наводжу на себе домагання всілякі, за годину якусь стаю рабинею Альди, у жодному разі не її пацієнткою, хоча вона, нібито й лікар, я довідуюся відразу, які в Альди проблеми, переживання, а за півгодини наступних я маю заради Альди, для певного пана Крамера, ні, для його доньки, бо вона взагалі не хоче мати нічого спільного зі своїм батьком, саме з цим паном Крамером, шукати вчителя співу. Я не знаю жодних учителів співу, мені вони не потрібні були ніколи, однак, я вже майже зізналась, що нібито знаю когось, хто напевно знає вчителів співу, мусив би знати, бо я живу в одному будинку з камерною співачкою, хоча з нею я не знайома, та спосіб якийсь віднайдеться, допомогти доньці цього пана Крамера, якому Альда хоче стати в пригоді, а радше його доньці. Що робити? Доктор Веллек, один з чотирьох братів Веллеків, саме той, з якого нічого не вийшло, має шанс влаштуватися на телебаченні, його доля залежить від цього, і якщо б я, можливо, замовила за нього слівце, хоча я ніколи ще не зверталася навіть з найменшим слівцем до жодних панів з Австрійського телебачення, то тоді… Чи маю піти на Арґентініерштрассе[369] й там зронити слівце? Невже пан Веллек не може без мене жити, невже я його остання надія?

Маліна каже: Ти навіть для мене не остання надія. А пан Веллек заробить собі й без тебе достатньо поганої репутації. Якщо йому хтось іще допоможе, то він незабаром зовсім не зможе собі дати ради. Ти лишень доконаєш його тим своїм слівцем.

Сьогодні чекаю на Маліну в Захера, у Блакитному барі. Він не приходить