Кімната - Емма Донохью
Якийсь великий хлопчик грає на комп’ютері в Гаррі Поттера, але Бабця забороняє мені стояти поруч, бо моя черга грати ще не надійшла.
Неподалік на столі я бачу крихітне місто з рейками та будиночками. Якийсь малюк грається зеленим вагончиком. Я підходжу, беру червоний паровозик і штовхаю його до вагончика. Малюк сміється. Тоді я розганяю паровозик сильніше — і вагончик падає з рейок. Малюк аж заливається реготом.
— Молодець, що ділишся, Вокере, — мовить чоловік, який сидить у кріслі й дивиться в штуку, схожу на смартфон дядечки Павла.
Я здогадуюся, що Вокером звуть малюка.
— Ще, — каже він.
Цього разу я ставлю паровозика на вагончик, а потім беру помаранчевий автобус і розбиваю ним ту споруду.
— Обережніше, не поламай іграшок, — каже мені Бабця, але Вокер просить іще і стрибає з захвату.
Заходить другий чоловік. Він цьомає першого, а потім і Вокера.
— Скажи «до побачення» своєму другові, — мовить він малюкові.
Це мені?
— До побачення, — махає рукою Вокер.
Я кидаюся вперед, щоб обійняти малюка, але збиваю його з ніг. Він стукається об столик з поїздом і починає плакати.
— Мені так прикро, так прикро, — повторює Бабця, — мій онук не... Він лише вчиться не переходити меж...
— Пусте, — каже перший чоловік.
Вони йдуть, тримаючи маленького хлопчика за руки й роблячи гойда-гойдаша. Він більше не плаче. Бабця позирає їм услід, украй збентежена.
— Запам’ятай, — мовить вона, коли ми йдемо до білої машини, — не можна обіймати чужих. Навіть хороших.
— Чому?
— Бо так ми бережемо свої обійми для тих, кого любимо.
— Я люблю цього хлопчика Вокера.
— Джеку, ти ж бачиш його вперше у житті!
Цього ранку я виливаю на свої млинці трохи сиропу. Так і справді смачно.
Бабця повзає довкола мене й примовляє, що це прекрасно — малювати крейдою на помості, бо незабаром піде дощ і все змиє. Я уважно стежу за хмарами: якщо з них лине вода, я з надзвуковою швидкістю втечу в будинок, і жодна краплина на мене не впаде.
— Тільки не пиши крейдою на мені, — кажу я їй.
— Ой, не будь таким страхополохом.
Вона піднімає мене, і я бачу намальований силует дитини. Таж це я! У мене величезна голова без обличчя, тіло без нутрощів, недоладні руки.
— Тобі посилка, Джеку! — кричить Нерідусь.
Що він має на увазі? Я заходжу в будинок. Тим часом Нерідусь розпаковує велику коробку, витягає звідти якийсь скручений предмет і каже:
— Ну, це відразу можна викидати на сміття!
Предмет розгортається.
— Килим! — Я міцно-міцно обіймаю його. — Це ж наш Килим!
Нерідусь підносить руки і мовить:
— Ну, тоді забирай.
Але Бабця кривиться:
— Треба винести його надвір і добряче вибити, Лео...
— Ні! — кричу я.
— Гаразд, я почищу його пилотягом, але мені навіть думати не хочеться, скільки в ньому...
Вона тре Килим між пальцями.
Я мушу покласти його на свій надувний матрац у спальні, а не тягати по всьому будинку. Я сиджу, накинувши Килим на голову, як у наметі, і вдихаю його звичний запах. Поруч зі мною й інші речі, що їх пронесла нам поліція. Я ніжнісінько цьомаю Джип, і Дистанційку, і Розтоплену Ложку. Шкода, що Дистанційка зламалася і не може більше змусити Джип рухатися. Паперовий М’яч став пласкішим, ніж був, а Червона Кулька зовсім здулася. Зореліт тут, але його запальника немає, а без нього він зовсім ні на що не схожий. Форту й Лабіринту немає — певно, вони не вмістилися в коробках. Тут-таки п’ять моїх книжок, навіть «Ділан». Я дістаю другого «Ділана», нового, якого взяв у пасажі, думаючи, що то мій. Новий «Ділан», правда, значно яскравіший за старого. Бабця каже, що у світі тисячі копій однієї книжки — це щоб багато людей могли читати її одночасно. Від цього мені голова йде обертом. Новий Ділан каже:
— Привіт, Ділане, радий з тобою зустрітися.
— Я Джеків Ділан, — відповідає Старий Ділан.
— Я Джеків теж, — каже Новий.
— Ага, але я був перший Джеків Ділан.
Тоді Старий і Новий починають битися ріжками, аж тут у Нового відривається шматок. Я перестаю грати в цю гру, бо порвав книжку, а Ма цього страшенно не любить. Проте її досі немає поруч, і вона не сердиться. Вона нічого не знає про мене, і я гірко плачу, а потім ховаю книжки в кишеню сумки з Дорою і застібаю змійку, щоб вони не намокли від сліз. Обидва Ділани обіймаються всередині сумки й перепрошують один одного. Я знаходжу під матрацом Зубчик і смокчу його, поки мені починає здаватися, що він — мій власний.
Вікно кумедно шумить — це краплі дощу. Я підходжу ближче, мені не страшно, бо між мною і дощем — скло. Я притискаюся до нього носом — воно стало каламутним від води. Краплі зливаються одна з одною і довгими струмками збігають по шибці вниз.
Я, Бабця і Нерідусь утрьох їдемо в білій машині у подорож-сюрприз.
— А звідки ти знаєш, куди їхати? — питаю я в Бабці, що сидить за кермом.
Вона підморгує мені в дзеркало.
— Це тільки для тебе сюрприз.
Я дивлюсь у вікно й помічаю нові, досі не бачені речі. Он дівчинка на інвалідному візку, її голова закинута назад між двома м’якими штуками. Собака обнюхує задок іншому собаці — це сміха! Он металева скринька, куди кидають листи, а он летить поліетиленовий пакет.
Здається, я трохи задрімав, хоч до кінця не впевнений у цьому.
Ми зупиняємося на автостоянці, засипаній якимось порошком.
— Ти знаєш, що це? — питає Нерідусь, показуючи на нього.
— Цукор?
— Це пісок, — відповідає він. — Тепер уже тепліше?
— Ні, мені холодно, — відповідаю я.
— Він хоче сказати, що ти вже близький до правильної відповіді. Це місце,
