Кімната - Емма Донохью

— Мамуню...

Небо помалу темніє.

Бабця зупиняється там, де каже їй Ма. Я бачу велику вивіску «КОМПЛЕКС НЕЗАЛЕЖНОГО ЖИТЛА». Бабця допомагає віднести всі наші сумки й коробки в будівлю з бурої цегли, лише сумку з Дорою я везу на коліщатках сам. Ми заходимо у великі двері; коло них стоїть і всміхається нам чоловік, що зветься швейцаром.

— Він нас замкне? — пошепки питаю я Ма.

— Ні, він просто впускає і випускає з будівлі людей.

Нас зустрічають три жінки і чоловік, що працюють у службі підтримки. Якщо нам буде потрібна допомога, ми просто натиснемо на кнопку виклику. Це все одно, що зателефонувати. У будівлі багато поверхів, і на кожному з них — квартири. Наша з Ма квартира — на шостому. Я тягну Ма за рукав і шепочу:

— П’ятий.

— Що-що?

— А ми можемо жити на п’ятому поверсі?

— Пробач, але ми не маємо вибору, — каже вона.

Коли двері ліфта зачиняються за нами, Ма здригається.

— Усе гаразд? — питає Бабця.

— Це ще одна річ, до якої мені треба буде звикнути.

Ма слід набрати секретний код, щоб ліфт почав рухатися. Коли ліфт піднімається, у моєму пузику виникає дивне відчуття. Зненацька двері відчиняються — і ми вже на шостому поверсі. Ми летіли, навіть не усвідомивши цього. Я помічаю маленьку покришку люка з написом «ПІЧ ДЛЯ СПАЛЮВАННЯ СМІТТЯ». Якщо кинути в неї сміття, то воно падатиме, падатиме й падатиме вниз, а потім обернеться на дим. На дверях квартир написано не цифри, а букви; на наших дверях — буква «В», тож ми живемо в «Шість В». Шість — не таке погане число, як дев’ять, хоча шістка — це просто перевернута дев’ятка. Ма встромляє ключа в замкову щілину. Повертаючи його, вона кривиться з болю через поранений зап’ясток, який ще остаточно не полагодили.

— Ну, от ми й удома, — каже Ма, розчиняючи двері.

Що це за дім? Таж я в ньому ще ніколи не був!

Наша квартира така ж, як звичайний будинок, тільки розпорошений по одному поверху. Тут п’ять кімнат — оце пощастило! Одна з них — ванна кімната, де ми можемо купатись у ванні, а не під душем.

— А ми можемо скупатися просто зараз?

— Влаштуймося спочатку, — каже Ма.

Плита на кухні з полум’ям, як і в Бабці. Поруч з кухнею — вітальня з диваном, низьким столиком і величезним телевізором.

Бабця на кухні розбирає коробку.

— Молоко, бублики, не знаю, чи почала ти знову пити каву... Він любить пластівці у вигляді букв. Якось він навіть склав з них слово вулкан.

Ма обіймає Бабцю й зупиняє її на хвильку:

— Дякую.

— Може, збігати ще по щось?

— Ні, гадаю, ти про все подбала. На добраніч, Мамуню.

Бабчине обличчя кривиться.

— Знаєш...

— Що? — чекає Ма. — Що таке?

— Я також не забула жодного дня, проведеного з тобою.

Вони більше нічого не говорять, і я заходжуся перевіряти, на котрому ліжку ліпше стрибати. Перевертаючись у повітрі, я чую їхню жваву розмову. Я навідуюся до кожної кімнати, відчиняючи й зачиняючи там усе.

Коли Бабця їде до себе додому, Ма показує мені, як замикати двері. Це ніби ключ, але повертати його зсередини можемо тільки ми.

У ліжку я згадую, що давно не смоктав, і починаю задирати футболку Ма.

— А-а-ах, здається, там уже нічого не залишилося, — каже Ма.

— Та ні, має ще бути.

— Річ у тому, що, коли молоко довго ніхто не ссе, груди думають так: «Якщо наше молоко більше нікому не потрібне, то ми перестаємо його виробляти».

— От тупаки! Іду в заклад, що я ще щось там знайду...

— Ні, — каже Ма, затуляючи груди рукою. — Вибач. Цього більше не буде. Іди сюди.

Ми міцно обіймаємося. У моєму вусі щось бумкає — бум-бум. Це серце Ма.

Я знову задираю її футболку.

— Джеку!

Я цьомаю її праву цицю і кажу:

— Прощавай.

Потім я двічі цьомаю ліву, бо молоко в ній завжди було смачніше. Ма так міцно притуляє до себе моє обличчя, що я їй кажу:

— Не можу дихати.

І вона відпускає мене.

У мої очі світить блідо-червоне обличчя Бога. Я моргаю кілька разів, і світло то з’являється, то зникає. Я чекаю, коли Ма знову почне дихати.

— Чи надовго ми залишимося в Незалежному Житлі?

Вона позіхає:

— На скільки захочемо.

— Я хотів би залишитися на тиждень.

Ма потягається всім тілом.

— Ми залишимося на тиждень, а далі буде видно.

Я скручую її волосся, наче мотузку.

— Я можу підстригти тебе, і тоді ми знову скидатимемось одне на одного.

Ма хитає головою.

— Я думаю зберегти волосся довгим.

Коли ми розпаковуємо речі, я не можу знайти Зубчика. Це справжнісінька проблема!

Я переглядаю всі свої речі, а потім усе довкола них — може, я впустив його минулої ночі? Я силкуюся пригадати, коли востаннє тримав його в руці або в роті. Це було не вчора ввечері, а, певно, позавчора в Бабці. Здається, я смоктав його. Мені майнула страшна думка: ану ж я проковтнув його ненароком у сні?

— Що стається тоді, коли ми ковтаємо, але не їжу?

Ма кладе шкарпетки в свою шухляду.

— Наприклад?

Я не можу їй сказати, що, либонь, загубив її часточку.

— Щось схоже на маленький камінчик.

— Ну, він просто виходить з організму.

Сьогодні ми не спускаємося в ліфті й навіть не вдягаємося.

Ми залишаємося в нашому Незалежному Житлі, щоб обжити його.

— Ми могли б спати в цій кімнаті, — каже Ма, — а гратися тобі було б зручніше там, де більше сонячного світла.

— З тобою.

— Так, але іноді я робитиму щось інше, і тоді вдень наша спальня ставатиме моєю кімнатою.

Що вона робитиме інше?

Ма насипає нам пластівці, навіть не рахуючи їх. Я дякую малому Ісусові.

Вона мовить:

— У коледжі я читала одну книжку, там ішлося про те, що кожний повинен мати власну кімнату.

— Навіщо?

— Щоб було де думати.

— Я можу думати в одній кімнаті з тобою, — кажу я і чекаю відповіді. — Чому ти не можеш думати в одній кімнаті зі мною?

Ма кривиться:

— Я можу, майже завжди, але іноді